Читать «Орлі, син Орлика» онлайн - страница 13

Не сказавши жодного слова, принц подав знак мамлюкам, і вояки пішли геть, забравши з собою пораненого. Сенатор Сапєга підкрутив вуса, кинув коротко:

– Честь!.. – і пішов слідом. Тільки тоді Грицько потягнув матір за собою в хату. Усередині помешкання царював справжнісінький розгардіяш. Було також очевидно, що зникла не тільки геть уся зброя, ще декілька хвилин тому розвішана по стінах, але й багато чого іншого. Та не це хвилювало зараз Ганну, гризло її душу понад усе.

Діти!.. Що з дітьми?!

Пройшовши через усю хату до чорних дверей, Грицько вивів матір назовні. За сотню кроків від хати починався негустий лісок, куди вони і попрямували невеличкою напівзаметеною стежинкою, протоптаною у снігу.

– Грицюню, ти певен?..

– Ну то дивіться самі, мамо, як не вірите, – знизав він плечима і раптом двічі свиснув так різко, що аж у вухах заклало. Десь праворуч свиснули у відповідь, жінка повернулася туди… і невдовзі побачила Мишуньку, в руках якого виблискували обидві дитячі шабельки – і його власна, і Грицькова. Слідом за ним по неглибокому снігу брели всі четверо дочок, а позаду всіх – стара Килина з немовлям на руках… Не тямлячи себе від щастя, Ганна кинулася до дітей, почала всіх обіймати і цілувати. Втім, Марта поквапилася одразу поскаржитися:

– Ма-а-а, а Мишунька нас Бабаєм жахав – о!

– Та-а-ак, заха-а-а-ав!.. Ля-а-а-ац-цно-о-о!.. – заскиглила одразу наймолодша Марусенька.

– Мишунько, ну як тобі не соромно?! – мовила жінка, захлинаючись слізьми щастя, потоки яких мимоволі текли з очей.

– І нічого мені не соромно. Просто так треба було, от і все.

– Навіщо?..

Довелося розповісти все.

Виявляється, коли Грицько підслухав прощальні слова батька, то одразу почав складати план дій, як він висловився, «про всяк випадок». План цей хлопці обговорювали пошепки весь ранок після сніданку. Тільки-но з боку табору короля Карла захлопали постріли, Грицько наказав Килині, Насті й Варці одягатися, тоді як Мишунька прихопив обидві дитячі шабельки й терміново повів Марточку й Марусеньку до потаємної схованки, де вони гралися у Полтавську битву.

– У що ви там гралися?! – не зрозуміла Ганна.

– У Полтавську битву. Я, звісно, за козаків і шведів був, а Мишунька – за московитів. І наші козаки завжди перемагали, – не моргнувши оком, повторив Грицько. – Хочете подивитися, як там усе облаштовано?..

Спантеличена жінка кивнула. Тоном суворого головнокомандувача хлопець звернувся до брата:

– Віддай-но нарешті мою зброю. Поведи матусю до схрону і покажи там усе, що треба…

Мишунька віддав Грицькові шабельку і повів матір на узлісся. Там показав напівзруйновану землянку, продемонстрував також, як пройти до неї зовсім з іншого боку таким чином, щоб слідів не було видно з боку селища. Тут же розповів, як, завівши молодших сестер до схрону, вирішив про всяк випадок повернутися до Грицька. Щоб Марта й Марусенька раптом не вибігли назовні, добряче налякав їх «злим голодним Бабаєм, який харчується гарнесенькими малесенькими дівчатками». І побіг назад, до хати.