Читать «Орлі, син Орлика» онлайн - страница 120
Тимур Литовченко
– О-о-о, что вы, что вы! – Комендант широко розвів руками. – Разумеется, этот человек никоим образом не пострадает!
– Ну, вот и славно, – кивнув Григорій. – Так о чем это, бишь, я говорил-то?..
– О путешествии по Малороссии с известной целью, – нагадав Кейт.
– Да-да, благодарю вас, генерал! Так я о поездке, совершенно верно. Вот посетил я, знаете ли… этот… как бишь его?! Ах да – Нежин! И знаете, что я вам скажу? Это не просто милый городок, но совершенно благодатный край, знаете ли!..
Глава 8
Доленосні дарунки
Карета підкотила до парадного входу, і двоє солдатів під наглядом здорованя Кароля почали завантажувати речі.
– Гер генерал, але ж ви ще як слід не долікували рану…
Не відходячи од вікна, Орлі озирнувся на Йоганна Вольфганга, який сидів на дивані та спідлоба дивився на нього.
– Чом ти так вирішив?
– Бо курите шишу через день. А Кароль приносить її, коли вам стає зле…
– Ти спостережливий, – посміхнувся граф.
– Та ну, я це давно вже знаю.
– А хто ще відає про те?
– Не розумію, гер генерал…
– Ти з кимось іще ділився цим спостереженням?
– Я?.. Ні-і-і… – Хлопець зніяковіло знизав плечима.
– Добре, добре, не звертай уваги, це я просто так.
– Пусте, гер генерал. Та й не у тім річ…
– Не хочеш, щоб я їхав звідси?
Під насмішкуватим поглядом графа Йоганн Вольфганг опустив очі додолу.
– Що поробиш, хлопче: таке воно є – життя наше! Спочатку зустрічаємося, потім розбігаємося хто куди… Звикай.
– Я сумуватиму без вас, гер генерал!
– Запевняю, що довго це не триватиме.
– Звідки ви знаєте?
– Ми познайомилися рівно півроку тому, на Різдво.
– Цілих півроку, ого!.. – здивувався хлопчина.
– Всього лише якихось півроку, – Орлі зневажливо махнув рукою. – Пам'ятаєш, як ти нишпорив по каструлях, перевіряючи, що саме їдять месьє французи на свято: жаб чи щось інше? Тоді ще ад'ютант принца Лотаринзького Філіпп спіймав тебе на кухні та приволік у їдальню, як шпигуна-отруювача.
– Таке пригадуєте, гер генерал!..
Йоганн Вольфганг аж зашарівся від сорому й відвернувся.
– Я до того веду, що до минулого Різдва ти якось обходився без мого товариства, обійдешся й відтепер, нічого страшного.
– Ну-у-у… можливо, й обійдуся, – нарешті погодився Йоганн Вольфганг. Хоча й не надто охоче.
– Ось побачиш, так і станеться!
– Але ж я все одно сумуватиму…
Граф лише руками розвів: мовляв, що тут іще скажеш, коли все і без того зрозуміло?!
Знов помовчали.
– Гер генерал…
– Прошу?
– Гер генерал, ви ж воювати їдете?
– Природно! Адже війна триває.
– Як же ви воюватимете, якщо досі не вилікувалися?
Орлі придивився до хлопця уважно, немовби прицінювався до коштовної речі у крамничці ювеліра. Потім пожував губами і повільно процідив:
– Звісно, не можу тобі розповісти про всі причини мого від'їзду докладно… Скажу одне-єдине: ситуація вимагає моєї особистої присутності у військах. Без мене мій корпус…
