Читать «Останній шаман» онлайн - страница 65

Орестів будинок стояв такий тихий, що Юрасеві в першу мить навіть страшно було в нього постукати. Він підійшов до освітленого вікна, потопаючи в підталому снігу, зазирнув усередину, почуваючи себе чи то злодієм, чи то автором твору, що підглядає в життя власних героїв. Орест сидів на підлозі спиною до вікна, поклавши долоню на карк чорного пса, який заснув на дивані, обмотаний білою тканиною. Юрасик зважився постукати в двері.

Орест виріс на порозі, химерний і прозорий, наче з повітря зітканий.

— Доброго дня, — мовив Юрась Булочка, простягаючи Орестові руку. — Я журналіст, колега Ліни Оверченко — ви ж її знаєте? Мене звати Юрою… Юрієм… — і ще раз твердо повторив: — Юрій, — якомога міцніше стискаючи своєю тендітною лапкою руку господаря.

— Орест, — почув він у відповідь. — Заходьте, тільки тихо. У мене хворий собака.

— А що з ним?

— З ним? — хрипким голосом повторив Орест. — Він урятував мені вчора життя.

Після розповіді про двох незнайомців, що вночі влаштували полювання на одинокого чоловіка та його пса, в Юрася на хвилинку потемніло в очах. Весь час він запевняв себе, що намарені двоє зі сну Мар’яни Богданівни Омелянич виявляться тільки виплодом її уяви, що шаманство Святослава Пилиповича Шапки — ця недолуга Юрасева теорія — врешті-решт лусне, як мильна бульбашка, й от тепер химери вийшли на вулиці містечка во плоті, і Юрасик уже знати не знав, чи є взагалі межа між реальністю й маревом. Розганяючи дивні думки, Юрась Булочка підійшов до хворого пса, який лежав писком до високої спинки дивану, й зазирнув, щоб побачити собачу морду.

— Його кличуть Хованець, — сказав Орест. Хованець дихав важко, підхропуючи, але рівномірно.

— Песику ти мій бідненький! — не втримався Юрась, проводячи рукою по здоровезній собачій голові.

Хованець розплющив одне око, скоса глянув на Юрася, який жалісливо схилився над ним, і задихав часто й рвучко, наче йому запекло в грудях.

— Чим тобі допомогти? — схопився Юрась Булочка, за яким із дитинства ходили всі пси, особливо вуличні, навіть коли нічого було дати, навіть коли спізнювався на урок, навіть коли, в студентські роки, він одного прагнув: іди собі! чим я можу тобі допомогти, псяро? я такий самий безпритульний, як і ти. — Хочеш цукерку? Йому можна цукерку?

— Не знаю, — відповів Орест, але Юрась уже поклав шоколадний батончик псові на великий рожевий язик.

Писок Хованця явно склався в задоволену посмішку.

— А до вас, — повернувся, Юрась Булочка до Ореста, — часом Ліна не приходила?

— Часом приходила, та вже дві години, як пішла.

— А де пішла?

— А в лікарню, здається… Боже, — раптом вигукнув Орест, — я ж цілком забув! Сьогодні ховають Святос-с-с… мого батька.