Читать «Останній шаман» онлайн - страница 26
Наталя Тисовська
— То йдемо жмут шукати — чи ні? — суворо запитала нявка.
— Не знаю, — знизав плечима хованець і побіг навздогін товаришці, яка, не чекаючи його відповіді, вже задріботіла побитим асфальтом у напрямку лісу.
Осяяний місяцем ліс шурхотів утаємничено. Стежки не було, але нявка скакала поміж дерев упевнено, впізнаючи кожен стовбур. Он тут двійко дубів покручених, всохлих: вліті на їхніх стовбурах, на лікоть від землі, наростають круглі, товсті опеньки, тільки їх не позбирати людям: у таку гущавину не потикаються навіть одчайдухи-діти. А он густий малинник, тільки малина в ньому дрібна, лісова, темна.
Берег завис над річкою — от-от обірветься й плюсне в воду, розбивши тонку кригу. Подорожні зупинилися біля ями, яку чугайстер вирив довгими нігтями в піску. Нявка мерзлякувато здригнулася, згадавши тичку, на якій мало смажитися її прозоре тіло — тільки сльозами скрапувало б у вогонь. Хованець покрутився на місці, шукаючи, чи не будуть видні їхні сліди — його важкі ноги мали б глибоко вгрузати в землю, — але все довкруж припало вогким снігом, і сліди стерлися, наче й не було.
— У цей бік, здається, — нерішуче мовив хованець. Нявка слухняно посунула за ним. Тепер стовбури дерев чомусь неможливо було упізнати, ніби нявка жодного разу ще не була ні на цій галявині, ні ось тут, де під кригою застиг потічок, ні під отою крислатою — лапи летять у танку! — ялицею. Хованець принюхувався до чагарників, намагався вловити власний запах. Вдихаючи дух підталого снігу, який вів його в саме нутро лісу, він обережно рухався вперед.
Хованцю здалося, що він уловив знайомий запах — не свій, тільки якийсь домашній: так пахне на поді в господаревій хаті, коли в горнятку налите молоко, а у вікнах червоніє світанок. І в цю ж мить нявка смикнула його за хвіст:
— Твоє?
— Де?
— Гляди!
На ожиновому колючому вітті хитався жмут чорної шерсті — вогкий і припалий снігом. Хованець обережно взяв його шорсткими пальцями.
— Дуже схоже, — мовив він.
Вони почали помалу вибиратися з лісової гущавини, лишаючи позаду себе густий пах змоклої кори, ялиці, болота, але запах дому й теплого поду рухався разом із ними: хованець ніс його у чорній долоні. Галявина вигулькнула раптово — кругла, темна й висока, як житній хліб. Хованець присів на трухлявий пеньок.
Зі жмені голок, надертих із найближчої молодої сосни, де гілля росло ще низько, де ще не вигнався вгору, до самого неба, голий стовбур, нявка вибрала найбільшу і, пальчиком перевіривши, чи гостра, висмикнула собі з голови довгу зелену волосину.
— Ходи сюди, знедолений мій! — позвала вона. — Пришиємо долю — будеш як нова копійка.
І вона, заходилася швидко бігати голкою, встромляючи її в густу хованцеву шкіру так глибоко, що от іще трохи — і вже зачепить кістку. Підспівуючи собі, нявка стиха ворушила губами:
