Читать «Останній шаман» онлайн - страница 229

Юрасик озирнувся на прим’ятини. Що в них могло такого бути? Ну, кросівки, ну, розмір великий — сорок п’ятий, але ж і він сам зросту не маленького! Худющий, щоправда, але це справи не стосується… Що такого міг Марадона розгледіти в тих слідах?..

І тоді Юрася Булочку прошила страшна згадка: темна хата під зеленою стріхою, розбите вікно, він стрибає з підвіконня, губить запальничку… В цей момент Марадона витягнув із кишені велику металеву запальничку з малюнком лилика з одного боку й почав уважно її роздивлятися, позираючи на відбитки. Тоді, щось пригадавши, побіг у підвал.

Повернувся він за кілька хвилин дещо розчарований. Ціпок, який він двома пальцями ніс в одній руці, був уже ні на що не придатний: блискуче руків’я його з таким самим малюнком лилика, як і на запальничці, Марадона крізь носову хустинку тримав окремо. На руків’ї виднілися темні сліди, і Юрасикові нудота підкотила до горла від здогаду, що то кров. Василина, яка одночасно з Юрасиком побачила те, що лишилося від ціпка, зробила ще одну спробу знепритомніти. Орест ухопив її на оберемок.

— Той, що внизу, — знехотя відірвався від пані Мокош Валерій Нечипоренко і звернувся до Марадони, — мертвий?

— На мій хлопський розум — так.

— Це ти його?

Марадона похитав розпатланою головою. Василина скривилася, щоб заплакати. Валерій Нечипоренко зметикував, кому він у першу чергу завдячує своїм визволенням, і нахилився до Василини, забубонів щось примирливе, заспокійливе. Василина кілька разів тяжко видихнула, а тоді опанувала собою.

Оресте Святославовичу, — продовжив розпитувати Валерій Нечипоренко, — що ви пам’ятаєте?

— Двоє їх було, — насупився Орест. — Один — той, що внизу лежить.

— А другий?

— А другий — горбун. Гарно вдягнений, якийсь аж наче іноземного виду. Але говорить українською чисто. Я, — додав Орест, пригадавши, — якось із ним на цвинтарі зіткнувся.

— Четвертий, якого нема на світлині, — прохопилась Василина.

— Ви про яку світлину? — запитав Орест, але з його очей видно було, що він і сам здогадався.

— Про вашу, — втрутився Марадона. — Точніше, про фото вашого батька, їх не троє друзів було — четверо. Четвертий їх тоді фотографував. Тільки, як бачите, його тепер важко називати другом вашого батька. У нас є всі підстави підозрювати, що Горбань Володимир Матвійович, тисяча дев’ятсот сорок третього року народження, політв’язень, причетний до вбивства Святослава Пилиповича Шапки, а також до смерті його табірного товариша, Олександра Остаповича Шкварченка, і навіть, можливо, до загибелі загадкового шамана на ймення Мічилла…

— Та це понад усе нагадує помсту! — вигукнув Орест. — Але за що?

— Нема кого розпитувати… — розвів руками Валерій Нечипоренко. — Пані Мокош, ви нікого не бачили біля будинку до того, як… ну, до того, як усе сталося…

— Бачила, — люто зблиснула очима відьма, і погляд її зробився по-справжньому відьмацьким: глибоким, колючим, пронизливим. — Але ви його не знайдете. Він уже далеко.

— Як ти можеш знати? — бовкнув Валерій Нечипоренко, вочевидь, призабувши, що він тут — особа офіційна. Навіть у напівтемряві весняного ранку видно було, як він густо почервонів.