Читать «Останній шаман» онлайн - страница 185

— Привіт, упізнала? — спитала вона весело. — Як ти?

Марадона з напруженим і рознещасним виразом обличчя вичікував, що вона говоритиме далі. Дружина посміхнулась і обернулася до нього боком, щоб не заглядав у рот.

— Ну, зі святом тебе! — говорила вона в трубку. — Як-не-як, а свято… А я до тебе у справі. Допоможеш?

Якби Марадона знав, де працює товаришка й колишня однокласниця його дружини, подив його межував би з нетерпимістю. Василина здогадувалася про це й тому ніколи про свою однокласницю чоловікові не розповідала. Архів СБУ — це, звісна річ, не сірий потворний будинок на Володимирській, а все ж… Зі своїм загостреним почуттям справедливості, з нутряною своєю ненавистю до чекістів Марадона ніколи б не зміг нормально ставитися до людини, яка налагоджує комп’ютерні мережі в тій конторі. Василина ж, на відміну від запального чоловіка, до вибору товаришки ставилася по-філософському: є люди, які будь-яку роботу сприймають просто як роботу. Їм доручають, вони щось виконують. За виконане отримують гроші. І не сприймають красивих слів про життєвий вибір і його свободу. Була робота — пішли працювати в СБУ. А що — там теж трапляються хороші люди!..

— Так-так-так, — говорила між тим Василина, — ти ж розумієш… Нікому, жодного слова, присягаюся… Початок вісімдесятих років, мордовський табір, в’язні сумління… Святослав Пилипович Шапка… записуєш?.. Що-о-о?.. Ага, ще в нього був товариш — Олександр Остапович Шкварченко… Та я шукаю третього, має бути третій товариш — із північних народів, розумієш? Ну, якути, евенки, може, щось таке… Ага… Що-о-о? Що ти кажеш?.. Ні, не може бути! Таких збігів не буває!

Василина надовго замовкла, тільки кивала раз у раз, наче товаришка, яка зараз перебувала за сотню кілометрів від містечка Рябокінь, могла її побачити. Марадона підступав до дружини у розпачі, але вона лишень відмахувалася долонькою, стисненою в рішучий і безкомпромісний кулак.

— Та ти що!.. Ага, і тоді ти… Боже, я не можу в таке повірити!.. А ти могла би, може, якісь копії… Ну, вважай, що я тобі цього не говорила… Що ти кажеш?.. Так, так… А як його звати? Як-як? Мі-чил-ла? З двома «л», так? Ага, і це все, що відомо?.. Слухай, ти просто не уявляєш, як я тобі вдячна!.. Так, так, на День перемоги обов’язково приїду. Разом із чоловіком приїдемо — батьків моїх провідати… Я тобі подзвоню, аякже! Ну, ще раз дякую! Бувай!

Василина обернулася до чоловіка. Сказати, що вона відчувала себе розгубленою, — нічого не сказати. Вона почувалася, як дитина, яка стрибала з крижини на крижину, стрибала — та й шубовснулась У воду.

— Ну, — не витримав Марадона, — кажи вже!

Хованець заскавчав, підспівуючи йому.

Василина нарешті відтанула.

— Третій на фото — то, швидше за все, якут Мічилла. Сиділи вони всі троє в одному бараку, чи як воно там називається… Шапка звільнився найпершим, потім звільнився Шкварченко, останнім Мічилла — але він так і залишився там на поселенні. Нещодавно загинув. Нещасний випадок якийсь, але вона не знає точно. Дуже неприємна історія з його загибеллю, але ніхто нічого толком не говорить…