Читать «Останній шаман» онлайн - страница 172

— Ага, — буркнула пані Мокош і записала щось на берегах телевізійної програми, яка трапилася під рукою.

Перенесла обручку в наступний квадрат, потім у наступний. Кілька разів нитка здригалася, а обручка — розхитувалася. Жінка вдоволено відмічала це на берегах телепрограми. Врешті вона відірвалася від захопливого заняття, розірвала нитку й кинула її в попільничку, обручку натягнула на палець, де та магічно зникла, а мапу охайно склала вчетверо й сховала в шухляду столу. І тоді повернулася до Валерія Нечипоренка.

— Ну, що я вам можу сказати. Кепські справи.

Валерій Нечипоренко пополотнів.

— Ну-ну, не лякайтеся так, — поплескала його пані Мокош по руці, — з будь-якої халепи завжди є вихід… До речі, а що сталося з собакою?

Валерій Нечипоренко швидко закліпав.

— Його Марадона забрав…

— Добре… Ви чекаєте моєї поради? — жінка ще раз переглянула свої нерозбірливі записи, пробурмотіла: — У квадраті В-3, а це означає… Ні, стривай, отут ще є… Еге ж… Отже, поки що можете звернутися до комп’ютерного клубу.

— Куди? — вивалив очі міліціянт.

— До рябокінського комп’ютерного клубу, — терпляче пояснила сестра священика.

— Навіщо? — дурнувато запитав Валерій Нечипоренко, і з виразу його бурякового обличчя стало очевидно, що він миттєво пожалкував про своє запитання.

— Ну, — усміхнулася пані Мокош, — цього я вам підказати не можу. Досить і того, що вже сказано. Думайте самі.

Вона вилізла з-за столу й попрямувала на кухню з явним наміром випити собі кави, щоб відпочити після виснажливої праці. Валерій Нечипоренко не зрушив з місця, тільки тремтів долонями, що лежали на столі. Пані Мокош наспівувала чудну мелодію, яка по-чаклунському відібрала у насупленого міліціянта мову. Сестра священика грюкала джезвою й брязкала ложечкою, а мелодія дивним чином пасувала до цих звичних і в той самий час таких музикальних звуків.

На нетвердих ногах Валерій Нечипоренко підвівся.

— Я хотів вам подякувати, — почав він хрипко. — Ви вже вдруге мені так щиро допомогли. Я, правда, не певен, що мені робити в комп’ютерному клубі, — додав він скоромовкою, та, зиркнувши на пані Мокош, затнувся, — але я обов’язково туди піду просто зараз. От зараз попрощаюся з вами — й піду…

— Ну, то бувайте здорові, — весело проспівала сестра священика.

— Так, бувайте здорові. На все добре. Прощавайте. Добраніч.

Останнє слово було вже зовсім недоречним, адже вечір щойно вступив у свої права. Валерій Нечипоренко зовсім знітився, потер руки й промимрив:

— Завтра свято. Що ви збиралися робити на свято? Я міг би…

Відьма в рожевому костюмі загадково примружила чорні очі.

— Завтра ще не час. Зустрінемось у неділю.

Розділ VI

РЕЧОВІ ДОКАЗИ

Кімнатні двері рипнули.

Юрась Булочка притис щоку до лутки й застиг у дверній щілині, поки очі не звикнуть до півмороку коридору. На першому поверсі туди-сюди човгали ноги. Електричне світло чомусь вимкнене, а готельний коридор ледве-ледве освітлювався жовтим гасовим ліхтарем. Юрасик навшпиньках дійшов до ліхтаря й підкрутив гніт. Світло бризнуло веселіше. Тоді журналіст так само навшпиньках підкрався до сходів, які вели донизу, присів навпочіпки й визирнув.