Читать «Останній шаман» онлайн - страница 140
Наталя Тисовська
Нявка заплющила очі й гойднулася. З улоговини догори, до самого неба полинула пісня-скоромовка, пісня-замовляння.
Недовірливий хованець із подиву вилупив очі. Якби не білий день і не сонце вгорі, він подумав би, що то йому привиділось-наснилось: там, куди вказувала нявчина гінка лозина, просто з повітря матеріалізувався здоровезний кабан, підморгнув, хрокнув і промовив людським ображеним голосом:
— Дайте їсти! Зима була така голодна! — і зареготів.
Але нявка виявила неабияку витримку й безсердечність: зосереджена й сувора, вона замахнулася на кабана лозиною й була б уперіщила його по спині, якби…
…У кожному оповіданні, подумав хованець, як і в житті, час від часу обов’язково зринає недолуге слово «якби». На тому відтинку оповіді, де воно з’являється, так і чекай біди: не з’явись воно, і пішла б оповідь широким второваним шляхом і довела б читача до щасливого кінця, а так хіба можеш бути певен, що тепер історія не закрутиться вузлом так, що й біс не розплутає? Хованець зітхнув і зізнався собі, що страшенно не любить слів «якби», «коли б», «мабуть». Кручені такі слова, ненадійні, з підтекстом. І ще він подумав, що на цьому — кінець лінійній оповіді в його історії і тепер почнуться всілякі негаразди. Він підвів очі до того місця, де стояла нявка й збиралася вдарити кабана лозиною…
…якби з трьох боків на неї не насунуло троє підозрілих істот: двоє чорних, пики червоні, очі блищать лиховісно, а третій — горбун на коротких ногах. Кабан хрокнув і позадкував, але двоє чорних зійшлися рішучо й перегородили йому дорогу. Кабан зіщуливсь і змалів. Хованець із подивом зауважив, що кабан зробився навіть меншим за нього самого.
— Вгодований, — мовив горбун, озираючи кабана з усіх боків. — Ану, бешкетнику, йди-но сюди! — поманив він кнура кривим пальцем і оскалився.
— Це наш скарб! — забелькотіла нявка ображено. — Це я його прикликала!
— Ну-ну, — солодко й заспокійливо поплескав її по плечу горбун кістлявою рукою, — ти, може, й прикликала, а ми скористаємося…
— Але ж це, — нявка задихнулася від гніву, — несправедливо!
— Ой, що в цьому світі справедливість? — по-філософському зітхнув горбун. — Он ти, наприклад, чого з міста в ліс утекла? До хазяйки своєї по-справедливому поставилася? А вона ж, бідна, переживала-нервувалася, шукала тебе всюди…
Нявка зашарілася.
— А цей скарб… — продовжив горбун. — Хіба не має він дістатися тому, хто зуміє його якнайкраще використати? Ти що з ним збиралася робити?
Варто чесно зізнатися: це питання нявка не продумала в деталях. Вона не вміла забігати так наперед, тому й ніколи не навчилася грати в шахи. Стратегія, тактика… Вона завжди плутала ці складні слова.
