Читать «Останній шаман» онлайн - страница 13
Наталя Тисовська
— От і добре. Спочатку в банк, а потім, — Вальтер Тадейович обернув усміхнене обличчя до Ліни, — Ліночку завезеш у Рябокінь.
— Це що за рябий кінь такий? — вирячив очі Юрась Булочка.
— Рябокінь — це районне містечко. Там, де головного лікаря вколошкали. Ясно?
— Ясніше не буває… — Юрась глипнув на Ліну невдоволено. — Знову її везти? Все, вихідним можна сказати «прощавай»…
Ліна, виваливши на стіл половину бебехів, віднайшла брунатну помаду й товстим шаром змастила вуста. Вона хотіла змахнути всі речі зі столу знову собі в сумку, коли погляд її упав на гребінець із виламаним зубчиком. Ліна покрутила його в руках, а тоді через усю кімнату пожбурила у відро для сміття.
— Один-нуль на користь відра, — повідомив журналіст, відповідальний у даний момент за кавоварку, коли гребінець приземлився за двадцять сантиметрів од відра.
— Поїхали, — кивнула Ліна Юрасеві Булочці, зашпилюючи дублянку.
— Вона й у банк зі мною? — спитав недовірливо Юрась у Вальтера Тадейовича.
— І в банк, Юрасику, і в банк, — відповів шеф, хитро звужуючи очі. — Ви тепер — одне ціле: ниточка з голочкою.
— В готелі можна поселитися окремо?
— Готелю, Юрасику, я тобі не обіцяв. Якщо в Рябоконі знайдеш готель, честь тобі й хвала! Я тобі навіть проживання оплачу.
Ліна стояла в дверях, нервово притупуючи ніжкою. Розкуйовджене волосся вже було в польоті. На столі Вальтера Тадейовича розривався телефон, але ніхто не звертав на нього уваги. Першою не витримала Ліна. Одним стрибком, як відправлений у ворота футбольний м’яч, вона опинилася біля столу й зірвала трубку. Дві хвилини вона слухала уважно, і на обличчі її читалася ціла гама емоцій. Нарешті, прикривши трубку рукою, вона звернулася до Вальтера Тадейовича:
— Шефе, а ви були праві! І в хаті головного лікаря, й у кабінеті — ну, я про вбивство в районній лікарні, — схоже, щось настирливо шукали…
Вальтер Тадейович сердито зблиснув оком.
— А я тобі що торочив? Вимітайтеся двоє звідси!
Розділ IV
СОН
Сонце важко піднімалося з-за обрію. Щойно почали тьмяно зеленіти верхівки старих височезних сосон, а внизу чорні стовбури висвічували червоним від жаркого багаття, що коло нього грілася дивна парочка: чорна кудлата істота й майже прозора дівчина в білій сорочці. Зеленокоса дівчина запхала руки ледь не в огонь, але долоні її лишалися просвітчастими й холодними, її супутник сердито шкірив жовтуваті ікла.
— От ти скажи мені, я тобі хіба не говорив? — запитав хованець, бо це був саме він, на що нявка пирхнула зневажливо:
— Лишися мене!
— Ні, стій, кажи: я тебе не попереджав?
— Ниє й ниє, набрид до сказу! — розтулила білі губи нявка. — Я чим винна?
— Той старий чоловік… Якби не ми… Якби не ця твоя ідея…
— А тобі що до того чоловіка? Хто він тобі? Яким боком нас стосується?
— Він… я тобі зараз скажу, яким боком! Він… просто безпосередньо стосується! Він…
Зненацька нявка дмухнула на вогонь, загасивши його миттєво, й зникла за сосновим стовбуром, тільки сорочка майнула. Хованець ширше розплющив червонуваті очі.
— Ляж! — шикнула на нього нявка.
— Чого ти?
— Ляж спершу, бовдуре!