Читать «Мелодія кави у тональності кардамону» онлайн - страница 38

Розділ 9

Адам не помилився. Перше, що Анна зробила після того, як цілком чітко усвідомила, чим міг завершитися її візит до нього додому, — вона перестала зустрічатися з ним наодинці і, лише коли він сам приходив до них додому, ненадовго виходила зі своєї кімнати, щоб привітатися, проте вже по декількох хвилинах розмови зникала. Ще раз з’являлася лише для того, щоб чемно попрощатися. Ввічливо-байдужа і до нудоти правильна — жодного натяку на те, що сталося в його будинку, жодного уважнішого погляду чи зайвого слова. Так, ніби не вона ще зовсім нещодавно дарувала йому цілком виразну надію на продовження стосунків. Невже він помилився? Цікаво, де і коли схибив? Напевно, надто штурмував події і налякав її.

За кілька тижнів таке вперте ігнорування Анною його присутності почало Адама дратувати. Як усе це розуміти? Це її суто жіночий спосіб висловити йому невдоволення чи вона справді не хоче бачитися з ним? Цікаво, невже вона думала, що він бавиться з нею у дитячі забавки? Навіть як на її недосвідченість — це аж занадто наївне уявлення про життя.

А потім стало ще гірше. Анна не виходила до нього навіть тоді, коли він сам заходив до них додому. Прислухаючись до доволі непевних розмов у неї вдома, він врешті зрозумів, що вона опинилася мало не під домашнім арештом. Чим аж так не догодила рідним, Адам не розумів, а тому губився в здогадах. Очевидним було лише те, що це не стосувалося їхніх стосунків. Його все ще доволі охоче тут приймали.

Врешті якось увечері він підстеріг Анну на подвір’ї саму. На його превеликий подив, вона не лише не намагалася тікати, але виглядала втішеною цією зустріччю.

— Тільки відійдемо кудись подалі від вікон, — кутаючись у теплу кашемірову шаль, вона обережно спустилася до нього сходинками ґанку. — Не треба, щоб нас побачили разом.

Мовчки кивнувши, Адам повів її подалі від будинку в сад. Зупинився тоді, коли вони опинилися в найдальшому та найглухішому закутку — там, де не було видно світла з вікон і куди не долинали голоси запізнілих перехожих, а в півтемряві нічного саду виділялися лише гілки дерев та шурхотіло під ногами сухе опале листя.

— Чому ти уникаєш мене? — впівголоса запитав він її. — Аж так сильно боїшся чи взагалі не хочеш бачити?

— Чому не хочу? Ви не повинні таке думати.

— А що я повинен думати? Я тебе майже не бачу.

Опустивши очі, Анна ще старанніше загорнулася в шаль.

— За мною просто надто пильно слідкують. Розумієте, я мушу шанувати свою репутацію і… — Вона підвела голову і ледь скривила губи, ніби збиралася заплакати. — Ви собі поїдете, а я залишуся тут і мушу якось влаштовувати своє життя… І не кажіть, що не розумієте, чому я погодилася на це заміжжя. Я ж не остання якась, щоб жити з чужим чоловіком.

Вона знов глянула на Адама і затнулася. Він аж на обличчі перемінився. Невже вуйко не розповів, що знайшов для неї чоловіка? Уже й заручини не за горами. Вона закусила губи. То ось чому Адам ніяк не реагує на її ймовірне заміжжя, а вона думала, що він її розлюбив.