Читать «Мелодія кави у тональності кардамону» онлайн - страница 209

Коли діти були тепло вдягнені та замотані ледь не по самі носики, Анна швидким рухом накинула на плечі теплу кацабайку, надягнула капелюшок, взяла малих на руки і, не озираючись, вийшла з Адамом на вулицю.

До меж Хорунщизни вони дійшли практично безперешкодно, проте, дивлячись на тлуми людей, які заполонили вулиці, на урядові війська довкола, на барикади впоперек доріг та на гармати, які з’явилися перед готелем Гофмана, Анна чи не вперше за сьогодні відчула справжній страх.

Притискаючи до себе дітей, які від шуму та криків знов почали капризувати, вона машинально намагалася їх заспокоїти, а сама дивилася на те, що діється в середмісті, і не могла отямитися. Ці люди хоч самі розуміють, що роблять? Якщо до завтра ніхто не контролюватиме ситуації, може статися все що завгодно.

Трохи заспокоїлась Анна лише тоді, коли переступила поріг будинку Адама.

— Але я житиму в одній кімнаті з малими, — відразу перейшла вона до суто практичних питань. — Скажете, що я годувальниця Ясі.

Адам усміхнувся.

— Як хочеш. Мені байдуже, ким тебе вважатимуть.

Зрозумівши, що Адам не тиснутиме на неї в цьому питанні, Анна полегшено зітхнула і зосередилася на нагальних справах: переодягнула дітей, нагодувала їх, повитягувала з валізи найнеобхідніші речі, розстелила ліжко, а ще за годину малі, втомлені сьогоднішнім неспокійним днем, спали так міцно, що навіть не прокинулися, коли Анна переклала їх ближче до стіни.

Ще раз переконавшись, що діти тепло вкриті та не впадуть із ліжка, вона вийшла. Добре, що Адам відпустив усю прислугу. Не уявляла, як би зараз дивилася незнайомим людям в очі.

Переступивши поріг кімнати, в якій на неї чекав Адам, Анна зупинилася в нерішучості.

Не почувалася в цьому будинку ані затишно, ані вільно. Мусила сюди приїхати, щоб мати надійний прихисток, але внутрішньо все в ній опиралося цьому. Зовсім нещодавно тут господарювала Анеля, і її невидима присутність вгадувалась у кожному предметі домашнього вжитку: у дбайливо підібраних художніх дрібничках на камінній полиці, у рясно квітучих, навіть у цю пору року, вазонах на жардиньєрці, у прискіпливо дібраному посуді в заскленому креденсі, у забутій на маленькому столику для рукоділля канві з розпочатою вишивкою, навіть у прибраному призбираними мусліновими фіранками вікні, і, чи не найвиразніше, у великому чорному фортепіано з відповідним до нього стільчиком. Не мусила навіть очі заплющувати, щоб уявити, як Анеля підходила до свого інструмента, як сідала і починала грати. Робила то досконало, з неперевершеним артистизмом і відчуттям настрою твору. Їй самій уже ніколи не виконати так жодної музичної фрази. Це вмерло в ній назавжди. Важко уявити, як вона взагалі мешкатиме тут.

Будинок не будив у ній жодних теплих емоцій. Навпаки — навіював погані передчуття та думки. Як тут можна щось робити, говорити, рухатися, дихати? Майже фізично відчувала брак повітря. Напевно, Адам звик до всіх цих речей, не помічає, не пов’язує виключно зі спогадами про дружину, а найімовірніше, як більшість чоловіків, сприймає їх як фон чи декорацію і по-справжньому ніколи й не бачить.