Читать «Мелодія кави у тональності кардамону» онлайн - страница 206

Вона промовчала. Важко? Здається, важко їй буде незабаром.

— Ти переїдеш до мене, і тобі стане легше. Для початку як годувальниця моєї доньки, а потім одружимось.

— Мовчіть про таке… — Вона злякано торкнулася руки Адама. — Ще надто мало часу минуло.

Соромилася свого страху, проте нічого не могла вдіяти. Коли поміж двох стоїть чиясь смерть, зовсім не відомо, чим це обернеться для стосунків. Іноді смерть роз’єднує сильніше, аніж чужа зла воля або серйозні перешкоди.

Адам уважно придивився до Анни.

— Бачу, ця розмова ще не на часі… Нічого. Я зачекаю, але тобі все одно доведеться виїхати звідси. Я зауважив, що наші з тобою стосунки вже ні для кого тут не таємниця.

Анна заперечно хитнула головою.

— І нехай не таємниця. Люди мусять про щось говорити. Мені тепер байдуже до пліток.

Адам придивився до неї ще уважніше.

— Як хочеш. Переїдеш до мене тоді, коли сама захочеш.

Не відводячи від Адама погляду, Анна кивнула. Не пригадувала, щоб він колись був таким поступливим до її бажань. Зрештою, він усе одно знає, що рано чи пізно вона переїде до нього, а ким вважатиметься, не надто й важливо. Коханкою? Утриманкою? Законною дружиною? Годувальницею його доньки? По-справжньому починала боятися лише того, що смерть Анелі роз’єднає їх сильніше, аніж її існування в минулому.

Невесело усміхнувшись, Адам знов уважно глянув на Анну.

— Шкодуєш, що пов’язала своє життя з моїм?

Відчуваючи, як кров відливає від щік, Анна глянула йому в очі й знітилася. Аж ніяк не хотіла, щоб Адам саме так розцінив її відмову. Невже він не розуміє, як сильно вона його любить? Як цінить. Як хоче бути поряд і підтримати.

Від безпорадності, невміння пояснити свій стан, від жалю до себе та до Адама Анна раптом відчула, що втрачає залишки самовладання, і заплакала. Сама ненавиділа себе за ці сльози, проте стримати їх не могла.

— Анно, чого ж ти плачеш? — Адам обійняв її за плечі. — Усе вже позаду. Дивись, яка ти в мене розумниця. Ніхто й не вірив, що дитина виживе… Ну, ну, досить плакати. Усе минеться.

Знав, що так легко не минеться, розумів, що заподіяв Анні кривду, проте волів, щоб вона не відчувала це так гостро, як він. Узяв її з дому ще дитиною, кинув у таке життя, до якого вона цілком не надавалась, і не зумів захистити. А зараз ще й свої проблеми на неї навантажує.

Він обережно, ніби пестячи, гладив її волосся, худенькі плечі, аж занадто тоненький стан. Вона схудла, змарніла, знову стала хворобливо вразливою. Відчував не лише ніжність та бажання захистити Анну, але й жаль до себе за те, що дозволив їй дійти до такого стану. Після того, як поховав уже другу дружину, не був певен, що його життя складається саме так, як повинно. Щось він робить у житті не так і не те, але тепер усе буде інакше. Права на ще одну помилку в нього нема.

Адам дозволив Анні виплакатись у нього на грудях. Здається, зараз для неї це важливіше, аніж слова співчуття та розради. Зрештою, що міг їй сказати? Що любить? Що опікуватиметься нею та дітьми? Вона й без нього це знала. Ніколи не любив зайвих слів, волів конкретні справи.