Читать «Мелодія кави у тональності кардамону» онлайн - страница 107

Кинувши погляд на настінний годинник, Анеля підвелася з канапи і підійшла до вікна.

— Нянька вже давно мала б привести дітей. Де вона ходить?

Невпевнено глянувши на родичку Терези, Анна промовчала. Навряд чи ця пані сподівається отримати відповідь на своє запитання. Це не запитання, а думки вголос.

Ще раз глянувши на Анелю, Анна мимоволі відзначила, що, коли та спокійно стояла біля вікна і яскраве світло добре освітлювало її обличчя, здавалася трохи старшою. Їй, певно, уже добре за тридцять, проте вона все ще дуже вродлива. Шкода лише, що виглядає чимось засмученою. Невже у такої гарної пані є причини для суму?

Помітивши, що дівчина надто уважно розглядає її, Анеля навіть не відвернулася. При Терезі чи комусь із родини, може, й спробувала б приховувати свій настрій, але перед цією дівчинкою могла того не робити. Навряд чи цю панну цікавить її особа? Зараз вона або вимальовує в уяві образ високого шатена, що познайомився з нею на одному з останніх балів, або намагається здогадатися, чого очікувати від сьогоднішнього прийому. Щасливий час. Шкода лише, що надто швидко минає.

Анеля ще раз визирнула на вулицю і, переконавшись, що няньки з дітьми досі немає, повернулася на місце.

— Я панну ніколи тут не бачила. Ви не належите до близької родини. Правда ж? — не так тому, що це справді її цікавило, як для того, щоб чимось себе зайняти, запитала вона Анну. — Ваша матінка теж незабаром прийде?

Розгублено усміхнувшись, Анна у відповідь промимрила щось невиразне.

Не розчувши слів, але побачивши, що дівчина зніяковіла, Анеля не наполягала. Очевидно, цій панні не хочеться бути відвертою з незнайомою для неї жінкою. Справедливе бажання.

— Не мусите відповідати.

Анна якось невпевнено глянула на свою співрозмовницю.

— Я справді чужа тут людина. Батьків у мене немає, а пані Тереза зовсім недовго опікувалась мною.

Анеля затримала погляд на дівчині. Щось у тому, як вона це сказала, зачепило її за живе. Здається, ця панна теж не надто щаслива людина.

— Знаєте, у мене теж давно вже нема батьків, але у вас, принаймні, все інше ще попереду.

Анеля замовкла. Те, що вона не обмежилася ввічливим «перепрошую», здивувало її саму. Напевно, надто знервована сьогодні, а може, у цій панні щось викликає довіру. Іноді з незнайомою людиною значно легше порозумітись, аніж із кимось з родини. Цікаво, хто вона така.

— А хто вами опікується зараз? З ким ви прийшли сюди? Можливо, я знаю цю людину.

Почервонівши, Анна опустила очі. Хто опікується? Власне, насправді опікується Адам, але про таке навіть подумки згадувати соромно.