Читать «Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля» онлайн - страница 68

— Страшно, — згодилась вона.

— А що ти робитимеш, якщо зараз випірне моя подруга? — русалка лукаво примружилась.

— Відвернуся.

Русалка розсміялася.

— Молодець! Ти швидко навчаєшся.

Її темне волосся від води здавалось аж зеленавим, такого ж кольору, як і очі. Вона раз у раз стріпувала волоссям, розкидаючи по воді бризки. Але дивно, що по її обличчю вода не текла. Леля дивилася на цю надзвичайно вродливу жінку й не могла зрозуміти, як могло таке статися, що русалки — тільки жінки, й тільки вродливі, і чому вони живуть у воді. І як вони живуть? У неї було так багато запитань, що вона аж збентежилася, не знала, з чого розпочати. Поки вона думала, русалка спитала її перша:

— Як твій собака? Ти його вже з’їла?

Леля отетеріла.

— Хто ж їсть собак!

— Як хто? — здивувалася русалка. — Всі їдять. Ми, наприклад.

— Ви їсте собак?

— Ну… — Русалка, схоже, розгубилася. — Рідко, звичайно. Їх не так часто побачиш. Минулого літа один хлопець кинув у воду палицю — там, далеченько звідси, вище по ріці… Ну, то що ж… Не могли ж ми залишити стільки м’яса. Та й не гукали ми того пса. Він сам за палицею кинувся в річку… А яка різниця — риба чи собака?

Останнє запитання знову збило Лелю з пантелику. Поки русалка говорила, дівчинка відчувала, як у ній наростає відраза до цієї зеленокосої жаби, а тут вона замислилася й мимоволі втратила гидливість. Леля спустилася з поваленої сосни на пісок — на те саме місце, де сиділа минулого разу. Вона не знала, що відповісти, а русалка вела далі:

— Тобто ти хочеш сказати, що ви не їсте собак?

— Ні, не їмо, — відповіла Леля. — Собака — це друг.

Русалка розреготалася, відкинувшись усім тілом назад, і зникла під водою. За мить вона випірнула зовсім близько, й обличчя її було серйозне.

— Чого ж ти тоді минулого разу так ризикувала? Могла ж просто залишити його.

Леля уявила собі, що б тоді чекало на Глину, й здригнулась.

— Я вже сказала, що він — друг, — неприязно повторила вона.

— А що таке друг? — не зрозуміла русалка.

Дівчинка не знала, як їй це пояснити. І чи варто пояснювати?

— Ти пам’ятаєш, як він кинувся мені на допомогу? — нарешті спитала вона.

— Звичайно, — серйозно відповіла русалка. — Але ж однаково не міг допомогти. А чого ти чекала від пса? Ти б іще від риби розуму сподівалася.

— Я про риб нічого не знаю, — твердо мовила Леля, — але він тоді повівся як друг. І, до речі, врятував мене від вас.

Русалка знову розсміялася.

— Дурненька! Ти просто не знаєш, що втратила. Ти стала б однією із нас, якби не це волохате опудало.

Тепер уже розсміялася Леля.

— А ти вважаєш, це саме те, про що я все життя мріяла?

— Як же можна мріяти про те, чого не знаєш? От скажи, ти раніше мріяла познайомитися зі своїм Лисим? Не мріяла, бо не знала його. А тепер шкодуєш?

— Я… Яким Лисим? — Від такого повороту розмови у Лелі всередині все похололо. — Звідки ти знаєш?

— Яким Лисим? — захихотіла русалка. — Тим, що на дереві сидить.

Леля ладна була крізь землю провалитися. Такого сорому вона ще ніколи в житті не відчувала. Здавалося, ну що тут такого? Ну, не могла ж вона чужим розповідати всю правду! Розкривати всі свої таємниці! Не могла і не мала права. Тоді чому ж так гидко?