Читать «Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля» онлайн - страница 27

Леля встигла підхопити Глину, але сама не змогла встояти на ногах, повалилася разом із ним на пісок і запросто могла покотитись у воду, якби обох їх — дівчинку й собаку — не присипало землею, що зсунулася зі схилу слідом за Глиною.

Пса засипало з головою, тож він почав виборсуватися з-під завалу першим. А що Леля опинилася під ним, то їй іще й дісталося від собачих лап — Глина вже не вибирав, куди їх ставити. Тільки дочекавшись, поки він зовсім злізе, Леля почала відкопуватися сама. Собака виліз із-під землі, лизнув безпорадну дівчинку в обличчя і зараз же смачно обтрусився, засипавши піском ще й її голову.

— Дуже вдячний хлопчик, — сказали русалки.

Хоча Лелі зараз було не до сміху, та русалчин жарт їй сподобався. Втім, вона стрималася. Була вже лиха й на Глину, й на русалок, і навіть на Василька — невідь за що.

Звівшись на ноги, мовчки почала обтрушуватись. Але це було не так просто — пісок набився під сорочку й штани, ще й з волосся гидко сипався за комір. Вона повернулася спиною до Василька, зняла сорочку й витріпала її.

— Тебе помити — писаною красунею будеш, — прокоментували русалки.

Леля так і не могла розібратися, хто саме з них говорив, але намагалася не з’ясовувати. Взагалі не дивилася на них.

Заварив кашу казанок

— Так ніби ні на кого не дивися. Зрозуміла? Головне — простеж, щоб ніхто нічого туди не налив. Зрозуміла?

На кожне «зрозуміла?» Марічка кивала головою.

— І все запам’ятовуй. Зрозуміла?

— Зрозуміла. А хто ж би це почав щось лити в криницю? Криниця ж навіщо! Щоб не в неї лити, а з неї набирати воду. У нас у селі ніби й нема таких дурних, щоб у криницю воду лити…

— У тому й річ, — відповіла Наталочка, — що ми цього не знаємо. Зрозуміла?

Марічка кивнула.

— Тільки так, щоб ніхто не здогадався, що ти за ними стежиш. Зрозуміла?

— Зрозуміла, — кивнула Марічка. — А чому?..

Але Наталка вже побігла далі — виконувати інші доручення Лисого.

Марічка глибоко замислилася, на якийсь час забувши про недоплетеного кошика, що лежав у неї на колінах.

У саду збирали яблука. Борода відносив повні плетені з лози кошики до стежини, всі інші — жінки й діти — лазили по деревах. Звісно, якби тут було більше малих хлопців — таких, як Івась та Петрусь, — справа рухалася б швидше. Адже зняти яблука з верхніх гілок було непросто, а дорослу людину не кожна гілка витримає — навіть жінку.

Дуже допомагала змайстрована Петрусем і Вуханем довга жердина з маленьким — на два-три яблука — кошиком і гострим ножем на кінці. Але все одно з дітьми було б значно легше.

З чоловіків були в саду, крім Бороди, русоволосий Солома й Ховрах. Носити такі важкі кошики вони могли хіба що вдвох. Як тут обійдуться без Бороди, Надійка намагалася не думати. Лесик наказав — от і все.

— Бородо! Бородо! — погукала вона, коли здоровань уже рушив знову до дерев.

Той зупинився, озирнувся й слухняно пішов їй назустріч.

— Сказав Лесик, щоб ви мерщій прийшли до нього додому. Тільки нікому не кажіть, куди йдете. Скажіть, що вам треба додому, що ви скоро повернетеся.