Читать «Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля» онлайн - страница 2

От на це запитання відповісти значно легше: ось вона перед вами. Читайте!

Сергій ІВАНЮК

Розділ 1

Безумний день, або загадки

Ми його знайдемо

Нічна звірина в паніці розбігалася, почувши запах зграї. Уже втікаючи, миші, вовки, їжаки чули за спинами приглушений тупіт десятків ніг і лап, сопіння й здавлене гарчання. Гірше було тваринам, які вночі сплять. Вони встигали прокинутися, але не знали куди бігти й потрапляли під волохаті ступні й долоні. Розчавлених, їх здирали з землі та глиці й відправляли в пащі — на ходу, ні на мить не стишуючи злагодженого руху вперед, до мети, про яку самі ще не знали. Вони тільки знали, що треба йти за вожаком — туди, куди він веде їх. Вожак знає.

Насправді вожак і сам не знав, куди веде зграю, тільки наливався люттю з кожним кроком. Ця лють передавалася тим, хто йшов за ним. А він не міг спинитися. Часом виникало бажання кинутися праворуч за сліпим у темряві зайцем, але щось не пускало його, щось гнало вперед. «Там здобич більша й смачніша», — намагався він собі пояснити. Тут же в голові промайнула думка, що ніяка велика здобич не зрівняється з ніжною зайчатиною, але думка тільки блимнула й зникла, вожак не встиг схопити її за куцого волохатого хвоста.

«Там ворог, там, попереду», — натомість виринало інше, тверде й неспростовне розуміння. А за ним приходила згадка про тіла вбитих родичів, що валялися безладно на галявині — ще цілі, майже неушкоджені. Тільки невеличкі ранки, зовсім маленькі криваві цяточки у кого в грудях, у кого на стегні, у кого в спині. Якщо спрожогу напорешся на гострий сучок, поранення буде більше. Але від сучків ніхто в їхній зграї не помре. А від цих малесеньких дірочок померли кращі мисливці племені.

Хто зробив їх? Чим? Кого покарати за це?

Вожак не мав відповіді на ці запитання. Він тільки знав, що саме до цього ворога й веде рештки свого племені. Вони знайдуть його. Вони підкрадуться нечутно, жодна гілочка не хрусне. Жоден листочок не шурхне під їхніми ногами. Вони знайдуть і знищать. Це вожак знав напевне. А більше йому нічого знати не потрібно. Він уже звик до цього — що знати не потрібно, що все стане зрозумілим тоді, коли буде треба, коли настане вирішальна мить. А зараз треба йти й намагатися не здіймати занадто великого шуму. Тихо йти. Хоча й не так тихо, як тоді, коли вони вже будуть поблизу…

Десь далеко за деревами й чагарями прокричав півень. Він іще смачніший, ніж заєць. Але зараз не потрібен. Його час іще не прийшов. Його кукурікання означає тільки одне: от-от почнеться день. Тому час спинятися й лягати спати.

Спати справді дуже хотілося. Лють зникла, як і не було. Сонливість навалилася раптово, зненацька. Вожак зупинився й тихенько гаркнув. Зграя миттю розсипалася й почала обламувати зелене гілля з дерев. Потім усі збігалися й мостили для нього, вожака, м ’яку постіль. Він стояв непорушно, намагаючись не позіхати, хоча щелепи роззявлялися самі, без його волі. Аж ось ложе готове. Вожак гепнувся на спину, і вся зграя почала влягатися довкола нього.