Читать «Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля» онлайн - страница 187

— Ого, скільки вас тут! — радісно вигукнув дідок. — Та всі знайомі! Тільки того ведмедя не знаю. А так усіх знаю. Оце базікало знаю, те вовченя знаю. Треба ж, як несподівано зустрілися, хе-хе! Хто б міг сказати, що буде сьогодні така щаслива зустріч! Я й гостинця не приготував. Та нічого, не сумуйте, хлопаки, зараз щось придумаємо. Хе-хе-хе! Нікого не образимо.

Куди поділася Марічка? 4

Дорогою Наталка нікого не зустріла. Місячне сяйво відкидало довгі рухливі тіні дерев, парканів і будівель на дорогу. Дівчинці ввижалися то скрадливі темні постаті, то підступні крилаті потвори. Але Глина біг безжурно, підганяв її, тягнучи за шворку. Його ці тіні не хвилювали, тож і Наталочка вирішила не звертати на них уваги. Прийшовши до Лелі, вона кинулася їй на шию й заплакала. Якби ж хто знав, як вона непокоїлася за них! Так довго їх не було! Глина теж кинувся лизатись — і не лише з Петрусем, якого давно не бачив, а й із дівчатами, з якими розлучився якихось дві-три години тому.

Потім Наталочка обняла й розцілувала Марічку.

— Де ви так довго ходили? Що з вами трапилося?

— Та, нічого особливого, — серйозно відповіла мала.

А Леля розсміялася.

— Трапилося, Наталочко. Якби не Марічка, то, може, й не повернулися б. Усе розкажемо. А де ти була?

Наталочка побачила на столі картоплю, огірки й петрушку, негайно набила собі рота й швиденько заходилася розповідати.

— Зачекай, прожуй спочатку, — знову розсміялася Леля. — Так ми все одно нічого не зрозуміємо.

Чекати довелося досить довго. Наталка так зголодніла, поки чатувала під Любиною хатою, що не встигала прожувати один шматок, як уже відкушувала наступний. Нарешті доїла все, що лишалося на столі.

— Зараз іще яблучко згризу, — пообіцяла вона і взялася до яблучка, яке дістала з кишені фартуха.

— Чому ж ти не з’їла його там, де зірвала? — насмішкувато поцікавилася Леля.

Прожувавши, Наталка відповіла:

— Боялася, що хрумтітиме.

— І довго ти там пробула?

— Зранку, — здивувалася дівчинка з такого дивного запитання.

— Де ж це ти так чергувала?

— Навпроти Любиного дому.

Лелине обличчя зразу спохмурніло.

— Це тебе Івась туди призначив?

— Ага.

— Чому ж він тебе не замінив хоча б з обіду? — запитуючи Наталочку, Леля дивилася на Петруся, сподіваючись, що той має відповідь або принаймні розділить її, Лелине, обурення.

— Як же він міг мене змінити, — безтурботно відповіла дівчинка, — як він майже цілий день сам там просидів.

— З тобою? — не зрозуміла Леля.

— Та ні ж бо! — у Люби в хаті.

— Що?!!

— Ти, Лелю, якась неуважна. Я ж тобі вже годину пояснюю. Добре, почну спочатку. Значить так, — Наталка витерла губи, поправила пасмо волосся, що падало на праве око, й повела свою розповідь:

— Івась сказав мені зранку, щоб я стояла в сусідньому садку й стежила за Любиною хатою. Якщо побачу, що Пластун прийде до неї, то треба прибігти до Бороди й попередити його. От. Я дочекалася Пластуна й побігла до Бороди. Сказала йому й повернулась на своє місце, як сказав Івась. Я дуже добре все зробила.