Читать «Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля» онлайн - страница 181
Сергій Оксеник
Василь ішов по сліду й згадував напис на їхньому камені. Власне, й не згадував, бо завжди пам’ятав його. Він не вмів читати. Вождь сам вирішував, кого вчити читати, а кого ні. Чомусь Василя він не навчив, хоч той дуже хотів навчитися. Він підозрював, що вождь навчає тих, хто міг би заступити його, якщо трапиться несподіване.
Втім, у цю підозру він до кінця ніколи не вірив так само. Бо якби це було так, вождь насамперед навчив би його, Василя, — іншої такої вірної людини вождь не мав. От він би наказав Василеві:
— Залізь на найвищу сосну й стрибни звідти вниз головою!
І Василь не замислився б ні на мить. Заліз би й стрибнув. І вождь знав про це. Він знав, що на кого іншого, а на Василя можна покластися завжди і в усьому. А от читати не навчив. Ну, та хай уже йому! Немає вождя… Немає. Василь і так знав напам’ять усе, що там написано. Всі в селі знали — навіть ті, хто не вмів читати.
«Це прочитає лисий і босий», — було там написано. Виходить, цей пуголовок уміє читати. Звідки? Звідки він знав, що саме в їхньому селі стоїть цей камінь? Хто навчив його? Він не міг прийти сам. Його прислали. Хто? Черва? Хто така черва?
Раніше Василь не особливо замислювався над цими словами. Він просто знав їх, як дитячий віршик про білий сніг:
Гарно сказано. Але хіба ж хто замислюється над кожним словом? Ні, просто всі діти торохтять цього віршика «навпростець». Так було й з написом на камені. А тепер виходить, що в кожному слові є свій зміст, і якби вони раніше над цими словами замислилися, може, біду й відвернули б…
Хто заміриться на нього
люту смерть на всіх накличе
від неміряної і конечної черви.
Лиш він зможе її подолати.
Отже, черву може подолати лиш той, хто заміриться на нього. Оскільки на нього найдужче замірився Василь, то й черву зможе подолати саме він. От тільки як розуміти: «неміряної і конечної»? Що значить неміряна черва? Черви не такі вже й довгі, щоб їх не можна було зміряти. Бувають і взагалі крихітні…
«Неміряної і конечної», — без кінця повторював сам до себе Василь, але пробитися до змісту цих слів так і не зміг. А може, йому просто завадили це зробити. Бо несподівано Василь почув ритмічний стук — зовсім недалеко від себе. Рубали дерево. Тут він не міг помилитися. Дерева не рубають далеко від села: вони там не потрібні, це перше. Їх звідти непросто дотягти додому — це друге. Щоб так нахабно шуміти в лісі, треба бути впевненим, що ти в безпеці — це третє.
Виходить, він знайшов село. І так близько від дому! Неймовірно! І ніякого сумніву не може бути в тому, що шмаркач біг саме до цього села. Тож і лисий пуголовок, і його відьмачки — теж ізвідси. А це вже дуже ускладнювало Василеве завдання. Одна річ зловити дітей у лісі, і зовсім інша — в їхньому рідному селі.
Та Василь не дуже засмучувався. Село — це село! Це не просто двійко чи трійко якихось недомірків. Це залізо, худоба, жінки й діти. А ще як чуже село не знає, що про нього відомо сусідам!.. Знайти село! Степан про таке й мріяти не міг. І ніхто інший. Останнє село його родичі знайшли, ще коли Василь був дитиною — під стіл пішки ходив. Звідти й коней привели. А пацан прийшов, нічого не зробив, і двох коней забрав. Та ще й чи не найкращих. Добре, хоч не розуміється на конях.
