Читать «Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля» онлайн - страница 165

— Зрозуміла, — відповіла мала. — А що може трапитися?

— Будь-що.

— Якщо будь-що трапиться, як же я полечу до села? А ви?

— Марічко, слухай, що кажуть старші й не влаштовуй суперечок. Зрозуміла?

— Зрозуміла, — сказала Марічка. — Хіба ж це я влаштовую суперечки? Це ти неправду кажеш.

— Яку ще неправду? — здивувався Лисий.

— Кажеш, що кажуть старші. А каже тільки один старший, а другий старший нічого не каже, бо думає навпаки.

— Тихо, дитинко, роби, як каже Лесик, — сказала Леля.

Мала важко зітхнула й відповіла:

— Гаразд.

Вона злізла з коня й на дерев’яних від довго сидіння верхи ногах підійшла до ступи. Вже залізла на її вінце, але не втрималася й додала:

— Тільки нічого не трапиться.

Їй ніхто не відповів, тому вона подумала, скочила всередину ступи й поділилася ще одним міркуванням:

— Там нікого немає.

— Де нікого немає? — Лисий спитав просто так, бо сам уже подумки був на галявині.

— В барлогу, — відповіла Марічка.

Навіть Глина завмер від несподіванки. А Лелі й Лисому справді все стало ясно. Коли мала вимовила це слово, воно все пояснило: і чому така переорана галявина, і чому там зараз нікого немає. Адже ведмеді влітку в барлогу не живуть. Стало зрозуміло і те, звідки на околиці села з’явився ведмідь. От тільки…

— А звідки ти знаєш, що то барліг? — байдужим голосом спитав Марічку Лисий.

Мала прикусила язика й опустила очі, потім знову підвела їх, щоправда, не на Лисого, а кудись убік і запитала, аж занадто жваво:

— Лесику, а хочеш, ти поїдеш верхи, а я піду пішки з мітлою?

— Ні, — відповів Лисий. — А якщо ти втомилася їхати верхи, можеш також пройтися пішки.

— Ну, якщо ти не хочеш, тоді я й далі поїду верхи.

Тільки через сотню кроків Лисий збагнув, як хитро Марічка збила його з пантелику. Він так і не почув відповіді на своє запитання, так і не довідався, звідки мала знає, як виглядає ведмежий барліг.

А Леля нарешті зрозуміла. Тільки вирішила поки що нічого не казати. На ходу говорити не варто, та й з’ясовувати все з Марічкою краще сам-на-сам. Тим більше, що до села вже лишилося зовсім близько.

Таємниця лисого і босого

Село далеко позаду. Там іще не почали його шукати. Всі зараз на городах — навіть Степан. Дурень. Міг би вже не копати картоплю. Й без нього впораються. Це він виставляється перед односельцями. Мовляв, бачите, який я буду вождь: не сидітиму в хаті, а працюватиму в полі разом із вами, й на полювання разом із вами ходитиму! Так йому й повірили!

Нічого, ми ще побачимо, сказав собі Василь. Іти цим слідом — заввиграшки. Малеча й не ховалася. Та й як ти сховаєш сліди копит! На мокрій землі! Головне — не наздогнати їх занадто швидко. Хай це все станеться подалі від села. За день вони до свого села не дійдуть — немає тут таких близьких сіл. А вночі… Вночі вони спатимуть.

А дівку не вбиватиму, подумав Василь. Дівка гарна. От тільки трохи підросте нехай. Але хай підростає у мене. Буду з нею лагідний, пеститиму її… Гарна дівка. Гарна. Не дивно ж, що покійний вождь так до неї прикипів із першого погляду. Тільки ж він справді вже був застарий для неї. Ні, до такої дівки й чоловіка треба молодого, сильного. І пильного. Бо якщо не встежиш… Це кожне схоче покласти око на таку.