Читать «Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля» онлайн - страница 151

— Хто — вона? Ти думаєш, тут знову була Люба?

Петрусь підніс свічку до Івасевого обличчя, щоб подивитися, чи той, бува, не жартує.

— До чого тут Люба? Ти що, не зрозумів? Марічка забрала.

— Марічка?!

— Звісно, Марічка! Вона полетіла рятувати Лелю й Лесика.

Івась зрозумів, що Петрусь має рацію. Тепер, коли він сказав це, стало цілком ясно, що саме так воно й було. Хлопцеві мурахи побігли по спині. Нічний політ на ступі — це не іграшки. А найгірше, що тут нічим не можна зарадити. Де її тепер шукати? Як її тепер спинити?..

Івась опустився на підлогу, притулився спиною до одвірка й так сидів, безпорадний і спорожнілий.

— Нічого з нею не станеться, — сказав Василько, аби щось сказати. — Ступа її слухається, літає вона добре…

Він замовк, розуміючи, що ці слова нічого не важать, що можна і вдесятеро краще літати й наразитися на таку небезпеку… Взяти хоча б лішака. Він також уміє літати. І ще невідомо, чи може ступа від нього втекти.

Найбільше всіх мучила невідомість. Вони не знали того, що вже знаємо ми, тож їх найдужче хвилювали події, які пройшли якраз без великих неприємностей. А що було справді страшним, про те вони нічого не знали.

Не знав, звісно, й Вухань, який прийшов поговорити про свої найбільш наболілі проблеми. Видно, він довго готувався до цієї розмови, продумав, що скаже, тому з першої фрази висловився дуже чітко:

— Ну, все одно так не… той…

— А як той? — в’їдливо спитав Івась, який, безперечно, зрозумів, про що йдеться.

— Треба поваляти, — здавалося, Вухань в’їдливості не помітив.

— Я тобі поваляю! Я тобі поваляю! — вибухнув Петрусь, узагалі не схильний до такого відкритого вияву своїх почуттів.

— А ти вважаєш, було б краще, якби це страховисько вночі прийшло до села й почало вбивати сонних людей? — Івась спробував перевести розмову в логічне русло.

Вухань пошкріб потилицю.

— Звісно, не краще. Чого ж його!.. Я ж не кажу! Тільки ж дуже воно… той.

— Дуже, — погодився Івась. — І все одно ми його ледве заспокоїли. А якби не дуже? Що б тоді було?

— Так хіба ж я що кажу! — Вухань мучився від того, що його не розуміють. — Я ж тобі людською мовою кажу: я ж не якийсь той… Тільки ж і так не можна! Він же висить, а ти той… Просто в серце. Він же ні втекти, ні той… От я про що!

— Ага-а! — здивовано промовив Івась. — Тобто хай би краще втік! Оце добре! Оце ти молодця придумав! Хай би втік. І розповів іншим вовкулакам, що тут на них пастки. Вони б тоді вже так обережно прийшли вдруге!..

— Та хіба ж я той!.. — спересердя кинув Вухань. — Та хай би вже краще вбило! А так висіти!.. Це ж просто… той!

— Як же ти його вб’єш! — Петрусь замислився. — Це ж сріблом треба. А у нас срібла майже немає. Тільки той уламок, який раніше в воді лежав. Скільки ж там його!..

— Так що ж сріблом… Можна й не сріблом…

— А чим? — з надією спитали Івась і Петрусь одночасно.

— Осикою, — незвично коротко відповів Вухань.

— Якою осикою?

— Звичайно якою, — відповів Вухань. — Кілками осиковими. Вони й упирів той… А що вже вовкулака!..