Читать «Тарас Шевченко. Твори у п"яти томах. Том 1» онлайн - страница 94

Останньою свитиною!..

Дивились, молились

Старі мої. А сердешне

Неначе благає:

Випручало рученята

Й до їх простягає

Манюсінькі… і замовкло,

Неначе не плаче,

Тілько пхика.

«А що, Насте?

Я й казав! От бачиш?

От і талан, от і доля,

І не одинокі!

Бери ж лишень та сповивай…

Ач яке, нівроку!

Неси ж в хату, а я верхи

Кинусь за кумами

В Городище…»

Чудно якось

Діється між нами!

Один сина проклинає

З хати виганяє,

Другий свічечку, сердешний,

Потом заробляє

Та ридаючи становить

Перед образами —

Нема дітей!.. Чудно якось

Діється між нами!

III

Аж три пари на радощах

Кумів назбирали,

Та ввечері й охрестили

І Марком назвали.

Росте Марко. Старі мої

Не знають, де діти,

Де посадить, де положить

І що з ним робити.

Минає рік. Росте Марко —

І дійна корова

У розкоші купається.

Аж ось чорноброва

Та молода, білолиця

Прийшла молодиця

На той хутір благодатний

У найми проситься.

«А що ж, — каже, — возьмім, Насте»,

«Возьмімо, Трохиме,

Бо ми старі, нездужаєм,

Та таки й дитина,

Хоча воно вже й підросло,

Та все ж таки треба

Коло його піклуватись».

«Та воно-то треба.

Бо й я свою вже часточку

Прожив, слава богу,—

Підтоптався. Та що ж тепер,

Що візьмеш, небого?

За рік, чи як?»

«А що дасте».

«Е, ні! треба знати,

Треба, дочко, лічить плату,

Зароблену плату,

Бо сказано: хто не лічить,

То той і не має.

Так отак хіба, небого:

Ні ти нас не знаєш,

Ні ми тебе. А поживеш,

Роздивишся в хаті,

Та й ми тебе побачимо —

Отоді й за плату.

Чи так, дочко?»

«Добре, дядьку».

«Просимо ж у хату».

Поєднались. Молодиця

Рада та весела,

Ніби з паном повінчалась,

Закупила села.

І у хаті, і надворі,

І коло скотини,

Увечері і вдосвіта;

А коло дитини

Так і пада, ніби мати;

В будень і в неділю

Головоньку йому змиє

Й сорочечку білу

Що день божий надіває.

Грається, співає,

Робить возики, а в свято —

То й з рук не спускає.

Дивуються старі мої

Та моляться богу.

А наймичка невсипуща

Щовечір, небога,

Свою долю проклинає,

Тяжко-важко плаче;

І ніхто того не чує,

Не знає й не бачить,

Опріч Марка маленького.

Так воно не знає,

Чого наймичка сльозами

Його умиває.

Не зна Марко, чого вона

Так його цілує,—

Сама не з’їсть і не доп’є,

Його нагодує.

Не зна Марко, як в колисці

Часом серед ночі

Прокинеться, ворухнеться,

То вона вже скочить,—

І укриє, й перехрестить,

Тихо заколише,—

Вона чує з тії хати,

Як дитина дише.

Вранці Марко до наймички

Ручки простягає

І мамою невсипущу

Ганну величає…

Не зна Марко, росте собі.

Росте, виростає.

IV

Чимало літ перевернулось,

Води чимало утекло;

І в хутір лихо завернуло,

І сліз чимало принесло.

Бабусю Настю поховали

І ледве-ледве одволали

Трохима-діда. Прогуло

Прокляте лихо та й заснуло.

На хутір знову благодать

З-за гаю темного вернулась

До діда в хату спочивать.

Уже Марко чумакує

І восени не ночує

Ні під хатою, ні в хаті…

Кого-небудь треба сватать.

«Кого ж би тут?» — старий дума

І просить поради

У наймички. А наймичка

До царівни б рада

Слать старости: «Треба Марка

Самого спитати».

«Добре, дочко, спитаємо

Та й будемо сватать».

Розпитали, порадились,

Та й за старостами

Пішов Марко. Вернулися

Люде з рушниками,

З святим хлібом обміненим.

Панну у жупані,

Таку кралю висватали,

Що хоч за гетьмана,

То не сором. Отаке-то

Диво запопали!

«Спасибі вам! — старий каже.—