Читать «Тарас Шевченко. Твори у п"яти томах. Том 1» онлайн - страница 85
Тарас Григорович Шевченко
Старий грає, а Ярина
З Степаном танцює!
Старий грає, примовляє,
Ногами тупцює:
«Якби Мені лиха та лиха,
Якби мені свекрівонька тиха,
Якби мені чоловік молодий,
Та другої не любив, не любив.
Ой гоп, чики-чики!
Та червоні черевики,
Та троїсті музики,—
Од віку до віку
Я любила б чоловіка».
«Ой гоп, заходивсь,
Зробив хату, оженивсь,
І піч затопив,
І вечерять наварив».
«Ану, діти, отак, діти!» —
І старий піднявся.
Як ударить, як ушкварить —
Аж у боки взявся.
«Чи так, чи не так,
Уродив пастернак,
А петрушку
Криши в юшку —
Буде смак, буде смак.
Ой так, таки так,
Оженився козак,
Кинув хату
І кімнату
Та й потяг у байрак».
«Ні, вже не те, підтопталась
Моя стара сила,
Утомився; а все це ви
Так розворушили,
О бодай вас! Що-то літа!
Ні, вже не до ладу,
Минулося. Іди лишень
Полудновать лагодь,
Гуляючи, як той казав,
Шматок хліба з’їсти.
Іди ж, доню, а ти, сину,
Послухаєш вісти.
Сідай лишень. Як убили
Твого батька Йвана
В Шляхетчині, то ти ще був
Маленьким, Степане;
Ще й не лазив…» — «То я не син,
Я не син ваш, тату?..»
«Та ні, не син; стривай лишень.
От умерла й мати,
Ти й зостався; а я й кажу
Покойній Марині,
Таки жінці: «А знаєш що!
Возьмім за дитину»,—
Тебе б то це. «Добре», — каже.
От ми й спарували
Вас з Яриною докупи…
А тепер осталось —
Ось бачиш що? ти на порі,
І Ярина спіє…
Треба буде людей питать!
Та що-небудь діять!
Як ти скажеш?» — «Я не знаю,
Бо я думав теє…»
«Що Ярина сестра твоя?
А воно не теє…
Вона просто, як любитесь,
То й жінкою буде.
Та перш ось що! треба буде
І на чужі люди
Подивитись, як живуть:
Чи орють,
Чи не на ораному сіють,
І просто жнуть,
І немолоченеє віють,
Та як і мелють, і їдять,—
Все треба знать.
Так от як, брате: треба в люди
На год, на два піти
У наймити;
Тоді й побачимо, що буде.
Бо хто не вміє заробить,
То той не вмітиме й пожить.
А як ти думаєш, небоже?
А коли хочеш, сину, знать,
Де лучче лихом торговать,
Іди ти в Січ: як бог поможе,
Там наїсишся всіх хлібів.
А я їх їв.
І досі нудно, як згадаю!..
Коли заробиш — принесеш,
А не заробиш — поживеш
Моє добре; та звичаю
Козацького наберешся,
Та побачиш світа,—
Не такого, як у Братстві,
А живі мисліте
На синьому прочитаєш;
Та по-молодечій
Будеш богу молитися,
А не по-чернечій
Харамаркать. Отак, сину.
Помолимось богу
Та сивого осідлаєм —
І гайда в дорогу!
Ходім лишень полудновать.
Що ти там, Ярино,
Змайструвала?» — «Уже, тату».
«Отаке-то, сину!»
Ні їсться, ні п’ється, і серце не б’ється,
І очі не бачать, не чуть голови,
Неначе немає, ніби неживий,
Замість шматка хліба за кухоль береться;
Дивиться Ярина та нишком сміється:
«Що це йому стало? Ні їсти, ні пить,
Нічого не хоче! Чи не занедужав?
Братику Степане! що в тебе болить?» —
Очима спитала. Старому байдуже,
Нібито й не бачить. «Чи жать, чи не жать,
А сіяти треба, — старий розмовляє,
Нібито до себе. — А нумо вставать.
Може, до вечерні ще пошкандибаю.
А ти, Степане, ляжеш спать,
Бо завтра рано треба встать
Та коня сідлать».
«Степаночку, голубчику!
Чого-то ти плачеш?
Усміхнися-бо до мене.
Хіба ти не бачиш,
Що й я плачу!.. Розсердився
Бог знає на кого
Та й зо мною не говорить.
Заплачу, єй-богу,
Та й утечу… ось побачиш.
Скажи-бо, Степане!
Може, справді нездужаєш?