Читать «Тарас Шевченко. Твори у п"яти томах. Том 1» онлайн - страница 108

Перезимовала.

І сусіди не цурались,

Все село любило,

Бо вона все по болящих

День і ніч ходила,

I всякому помагала,

I плати не брала,

А що брала, то калікам

Зараз оддавала.

Або свічечку в неділю

Спасові поставить

За всіх грішних, а у себе

Й шага не оставить.

«Нащо мені,— було каже,—

Чи то в мене діти?»

Та й заплаче, отак вона

Меж чужими в світі

Вік недовгий доживала.

Дівчата, бувало,

І днювали й ночували,

Хату прибирали,

І мазали, і квітчали,

І їсти варили,

І ворожить не просили —

Так собі любили.

У хаточці чисто, тихо,

Ясно, як у раї,

І, знай, двері поскрипують,

Ніхто не минає —

Той добридень прийде скаже,

Той зілля попросить,

Той бубличків, паляничку,

Всього понаносять,

Аби було з ким пожити,

Добром поділитись.

Отак вона в селі жила

І вкрита, і сита.

І любили, і вітали,

І всього давали,

А все-таки покриткою

І відьмою звали.

З недугами і болячками

З трьома чи й більше лікарями

Із-за німецької землі

Весною пана привезли.

Тілько самого. А де ж діти?

Дочку на хорта проміняв,

А сина в карти проіграв!

І так трапляється на світі.

А що ж ми маємо робить?

Отож взяли його лічить,

Лічили, аж утрьох лічили,

Уже чого з ним не робили.

Та ба, не буде вже грішить,

А ще б хотілося… Простила,

Святого зілля наварила

І, милосердая, з села

Лічити ворога пішла

В палати сумнії, просила,

Щоб зіллям пана напоїть,

Божилася, що буде жить,

І лікарі не допустили,

Прогнали, трохи ще й не били,—

Взяла горщечок та й пішла.

Ідучи, діточок згадала,

Заплакала… і жаль їй стало,

Що панові не помогла.

Весна зиму проганяє,

І зелений по землі

Весна килим розстилає,

Із ірію журавлі

Летять високо ключами,

А степами та шляхами

Чумаки на Дін пішли.

І на землі, і на небі

Рай, — і я не знаю,

Якого ще люди раю

У бога благають.

А тим часом непрощенний

Грішний умирає

У будинках. Уже його

Й сакраментовали ,

Клали долі на соломі

І стелю знімали,

Не вмирає. І лікарі

Нічого не вдіють.

Потім трохи полегшало.

«Покличте Лукію»,—

Шепнув, та аж затрусився.

Привели в палати

Мою відьму, і лікарі

Вже стали прохати,

Щоб помогла. Прийшла вона,

І у ногах стала,

І тихенько за грішного

«Отче наш» читала.

Пан неначе прокинувся,

Глянув кругом себе

І на неї… та й закричав:

«Не треба! не треба!

Іди собі… або стривай,

Чи ти не забула?

Прости мене… прости мене…»

І сльози блиснули

Вперше зроду. «Я прощаю,

Я давно простила».

І свічечку дала в руки,

І перехрестила.

Заснув ворог перед нею,

Як тая дитина.

А її за свою душу

Молитись покинув.

Сорокоусти  наймала,

У Київ ходила

Та за пана за грішного

Господа молила.

І восени вернулася

В село зимовати,

Так, як матір, привітали

Ласкаві дівчата,

І знов стали на досвітки

До неї ходити,

ї змов стали, як матері,

Лукії годити.

А вона їх научала,

Як на світі жити,

Розказує, як і вона

Колись дівовала

І як пана полюбила,

Покриткою стала,

І як стригою ходила,

Близнят породила,

Як блукала з циганами,

І як її вчила

Лікарювать Маріула,

І де що робилось,

Усе, було, розказує,

Аж плачуть дівчата

Та хрестяться, жахаються,

Ніби пан у хаті.

А вона їх розважає,

Просить, закликає,

Щоб з панами не кохались,

Бо бог покарає.

Що «підете й ви по світу

Так, як я ходила,

Батька й матір погубите,

Як я погубила,

Дітей своїх на сміх людям