Читать «Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий» онлайн - страница 91

Єгор знає, що Микита в будь-якому разі вб'є його, — просто створить такі умови на випробуваннях, що хлопець загине. Але ватажку треба, щоб це було схоже на нещасний випадок, щоб Єгор сам був винен у своїй смерті. Бо інакше наступного року знову хтось із хлопців відмовиться йти у воїни.

Єгорова розповідь багато що пояснювала, але у Лисого виникло ще більше запитань. Втім, він вирішив відкласти їх на пізніше, бо треба було вибиратися звідси. Довго лишатись у в'язниці небезпечно.

— Ви звідси не вийдете, — тихо мовив Єгор. — їх багато. І до того ж біля кожного виходу на поверхню влаштовано пастки. Навіть не всі воїни можуть їх уникнути — тільки командири відділень. А вони такі вірні Микиті…

За дверима знову загупали кроки. Всі принишкли. Кілька чоловік пробігли повз, начебто все заспокоїлося, аж раптом вони почули металевий скрегіт.

— Вони тут! — пролунав за дверима голос. — Попалися! Біжіть до командира. А я тут постережу.

Передчуваючи найгірше, Лисий смикнув за двері. Вони не відчинялися.

За дверима почувся регіт.

— Посмикай ще! — крізь сміх крикнув воїн. — Хитро придумали! Але ми хитріші!

Двері були дуже міцними. Залізний засув на них такий, що виламати його — не в їхніх силах. Відстрілюватися? Безглуздо. Довго їхній опір не триватиме.

Лисий нічого не міг придумати.

Розмова з братом

— Тиміш! — раптом вигукнув незнайоме слово Єгор. — Тимоше, це ти?

— Єгор? — невпевнено відповів воїн з-за дверей. — Що ти тут…?

— Мене зловили, — промовив Тиміш. — Я втік, щоб не брати участі в випробуваннях…

— То це ти?!.. Хіба ж можна бути таким дурним!.. Ти знаєш, що на тебе чекає?

— Знаю.

— Так якого ж ти!..

Запала пауза. Чутно було тільки, як Петрусь зрізає з колоди в стіні скіпи. Він ніяк не міг натішитися ножами, що йому дісталися. Навіть у такій ситуації.

— Це твій друг? — стиха спитав Лисий.

— Брат, — відповів Єгор.

— Двоюрідний?

— Рідний…

— Він нас випустить?

Єгор не відповів.

— Єгорчику, скажи йому, хай випустиць нас! — тихо попросила Марічка. Хлопець безнадійно похитав головою.

— Тоді вб'ють його.

— Так хай не лишаєцця, хай тікає з нами.

— Куди? — Єгор понуро глянув на Марічку. Схоже, він потрохи призвичаївся до світла. — Я вже тікав… Тільки гірше буде…

— Гірше, ніж уб'ють? — так же понуро спитав Лисий.

— Гірше, ніж уб'ють.

— А шо може буць гірше? — не зрозуміла Марічка.

— Катуватимуть до смерті… Можуть маму вбити.

— А коли ти тікав у ліс, ти цього не знав? — Щось тут не сходилося, і Лисий не міг збагнути, що саме.

— Знав… Але… Не вірив. Думав, вони ж також люди…

— Але ж вони всі з вашого села, — ніяк не міг заспокоїтися Лисий.

— Були з нашого села… Та й то не всі. А тепер вони з-під землі.

— Єгоре! — раптом пролунало з-за дверей.

— Що?

— А пам'ятаєш, коли ти був малим, я тебе вчив битися?

— Пам'ятаю, ти ще мені якось руку вивихнув.