Читать «Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий» онлайн - страница 69

Лисий не зчувся, як вирубав цілий зелений острівець. Мітли в ньому не було! Він повернувся на те місце, з якого викинув її. Може, не туди кидав? Хлопець побіг навколо чагарів. Немає. Може, вона зачепилася за гілля того острівця, через який він її перекидав, і впала всередину?

Дощ припинився, і зразу ж вийшло сонце. Лисий розвісив одяг на кущі, щоб висох.

Невже доведеться рубати ще й ці зарості? Ще раз оббігавши все довкола, Лисий таки почав їх рубати. Високі мокрі пагони, підтяті шаблею, падали йому на голову, боляче дряпали голе тіло. Він знайшов іще кілька яєць, знову весь змокрів — тепер від поту й мокрих кущів, але мітли не було й тут.

Сонце вже хилилося за обрій, коли він, виснажений і геть збентежений, втратив останню надію. Він сів на пісок і завмер, обхопивши голову руками. Нічого безглуздішого трапитися не могло. Він не мав мітли, дощ позмивав усі можливі сліди, він не мав ніякого уявлення, куди йти на пошуки Лелі й дітей…

Лишалося одне: вирушити на південь, викинути з голови все, що з ним сталося протягом останніх днів, забути про дітей, забути про Лелю, виконати те, що він мусив виконати. А на зворотньому шляху…

А на зворотньому шляху він так само не зможе їх знайти. Він просто більше ніколи їх не побачить — ні балакучу Марічку, ні такого відважного і вправного Івася, ні розважливого й винахідливого Василька, ні мовчазного Петруся, який у всьому міг розібратися, ні дівчаток… Лисий завив, як поранений вовкулака.

Але він опанував себе — так, як учив його старий Інженер. Він підвівся, витер сльози й почав одягатися. Одяг був іще вогким, але то пусте. Залишалося тільки взутися й начепити зброю, коли над головою почувся пронизливий писк кажана.

Це мені почулося, подумав Лисий. Цього не може бути. Просто не може бути. Він не підводив голови. Писк повторився — ще пронизливіше й голосніше. Хлопчик подивився в небо.

Над ним кружляла ступа, а над нею в сонячному промінні палала руда грива.

Володар пісків

Вона приземлилася перед ним так різко, що він мимоволі ступив крок назад, перечепився через свої черевики, які досі валялися на піску, й з розмаху сів на землю. Леля розсміялася, вискочила зі ступи, подала йому руку й допомогла звестися на ноги. Не рознімаючи рук, вони стояли очі в очі й мовчали. Ще ніколи в житті Лисий не почувався таким щасливим.

— Що з тобою сталося? — нарешті запитала Леля.

Щоб відповісти їй, треба було дуже багато говорити. А він відчував, що й кількох фраз не зможе зараз стулити докупи. Тому, майже як завжди, відповів запитанням на запитання:

— Де ти знайшла мітлу?

Леля розсміялася.

— Взувайся вже, потім поговоримо.

Якби не ця пропозиція, то невідомо, скільки б вони ще так стояли, не в змозі роз'єднати руки.

— Ви що, десь тут недалеко? — поцікавився Лисий, струшуючи пісок зі ступнів і взуваючи черевики.

— Якщо йти пішки, то години зо дві, — відповіла Леля.

У призахідному сонці її обличчя здавалося зовсім червоним. Лисий сидів у затінку, але відчував, що й сам зашарівся.

— Я нічого не розумію, — промовив він, але радше не для того, щоб почути відповідь, а щоб щось сказати, щоб не запала мовчанка, яку потім розірвати буде просто неможливо. — Де ти взяла мітлу?