Читать «Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий» онлайн - страница 34

Назад вони майже бігли. Вже перед самим місцем, де залишили Лелю з дітьми, стишили ходу. І тут Лисий раптом почув ззаду сичання Петруся. Він різко ступив зі стежини й озирнувся. Сичав не Петрусь. Петрусь, видно, відстав, і поки наздоганяв, між ними з’явилася величезна гадюка. Це точно не був вуж. Ніяких сумнівів. Петрусь стояв, мов укопаний, гадюка його зразу заморочила. Лисий стрибнув уперед, змахнув шаблею і не рубанув, а щокою леза вдарив гадюку по голові. Він навіть сам не міг би сказати, чому не розрубав її навпіл, а вбив у такий ризикований спосіб.

Мотузки ще не були готові. Побачивши гадюку, Марічка радісно закричала:

— Вужик смачненький!

На неї зразу зашикали.

Лисий розсміявся, і всі розсміялися разом з ним.

— Ні, Марічко, це не вужик, а гадюка. І їсти ми її не будемо.

— Хоч одна добра новина, — Леля все ще була на нього лиха.

— Чому й досі не готові мотузки? — Лисий не міг приховати радість від того, що він не обманув сподівань усієї ватаги. — Ви, мабуть, навмисне так повільно працювали, щоб узнати, з чим ми повернемося.

— А ви повернулися з гадзюкою, — сказала Марічка.

Леля вирішила, що не буде з ним розмовляти. Вона демонстративно взялася до роботи. Тепер Лисий уже не міг не сказати, що вони виходили з Петрусем, але й сказати чомусь не міг.

— Молодець, Марічко! Якби не ти, ми б і досі не знали, що нам робити.

Всі тупо витріщилися на гадюку, зрозумівши так, що саме тут криється розгадка.

— Будемо перелітати, — раптом сказав Петрусь.

Леля навіть не підвела голови.

— Скоро сонце сяде, — сердито сказала вона. — Полетите ви без мотузки! Просто вовкулакам у зуби полетите.

Ніхто, крім неї, нічого не зрозумів, але всі з новим запалом взялися до роботи.

Переправа

— Нашо ти тягнеш з собою цю гадзюку? — нарешті Леля вирішила знову встановити мир. Вона вже здогадувалася, який задум у Лисого, тож їй було не так прикро, як спершу.

— М'яти назбирали? — замість відповіді спитав хлопець.

— Назбирали, — Леля безнадійно зітхнула. Вона дістала з великої кишені жменю м'яти й простягла Лисому.

Дівчинка ще більше здивувалася, коли він узяв м'яту, розім'яв її в руці й сильно натер нею гадюче мертве тіло. Але вона знову вирішила ні про що його більше не питати. Справді, скільки можна дозволяти з себе знущатися!

До місця переправи дісталися досить швидко. Але сонце вже почало сідати за стіну прибережного лісу. Лисий здерся на дерево й прив'язав мотузку до гілки точно над серединою вовкулачого сліду. Другий кінець мотузки трішечки не діставав до землі. Він знову підняв його на дерево й прив’язав до кінця другу мотузку. Потім хлопець знову зліз, до низу верхньої мотузки приладнав невеличкого ціпка (вийшло щось на зразок гойдалки) і пояснив свій задум, хоча тепер уже більшості дітей усе було ясно. Неясно було тільки, навіщо він кинув на середину сліду дохлу гадюку, але ніхто його про те не спитав.

— Значить так. — Лисий почав інструктувати свою ватагу, вже цілком почуваючись її ватажком. — Першим перелітаю я. Потім Марічка. Ти головне не бійся. Коли я махну рукою, відпускай гойдалку, а я тебе зловлю. Гаразд?