Читать «Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий» онлайн - страница 15

— А я побачу?

Мама знову помовчала, потім відвернулася й відповіла:

— Ти побачиш. Неодмінно побачиш.

Він дивився на небо й намагався зрозуміти, яка з зірок йому найбільше подобається. Подобалися всі.

Зрештою Лисий помітив, що ківш на небі перевернувся, отже, час вирушати. Леля встала тут же, щойно підвівся він. Пожували рештки кисличок і рушили зловісним слідом.

Вони йшли мовчки — напружені й зосереджені. Мабуть, Леля думала про те ж, про що й Лисий — про другу половину сьогоднішнього дня. Про ту другу смердючу й захаращену галявину, до якої їм так не хотілося наближатися. Але й оминути її вони не мали права.

Підказка

Як вони й сподівалися, про наближення вовкулачого привалу їх попередив сморід. Як і домовлялися, вони розділилися й пішли в обхід галявини. І одразу ж Лисий ледве не наштовхнувся на жаб'ячий кущ — величезний, густий, весь обвішаний крупним листям. Довелося звернути ближче до галявини, ризикуючи наразитися на вовкулачих вартових.

Був ясний день, усе добре видно. Вовкулаки спали покотом, навіть не виставивши вартових. Від їхнього хропіння тремтіло листя на деревах. Було їх не менше трьох десятків. Втім, особливо розглядати й рахувати ніколи. Лисий очима шукав зручне дерево. І дуже швидко знайшов — зовсім близько до галявини. Це був могутній дуб, креслатий і густий. Щоправда, вилізти на нього не так просто. Нижня гілка відділялася від стовбура вище хлопчикового зросту. Він підстрибнув, ухопився за неї, але далі діло не пішло. Вона була занадто товста — майже як його тіло. Лисий кілька разів намагався обхопити її ногами й тоді вилізти на неї, але це не вдавалося.

«Як же там Леля? Чи зможе вона здертися на дерево?»

Лисий висів і повільно ліз по гілці подалі від стовбура, перебираючи руками й ногами. Ось він дістався розгалуження, й пішло легше. Треба тільки дбати про тишу й зброю за плечима. Не вистачало ще розсипати стріли.

Потім він досить довго вибирав собі місце на дереві. Нарешті вибрав — на відстані двох кроків від стовбура, досить високо — не менше двох своїх зростів. Там розходилося зразу три потужні гілки — можна зручно сидіти, і вся галявина як на долоні.

Тепер він міг як слід роздивитися вовкулачу стоянку. Те, що спочатку здалося йому безладом, насправді виявилося досить упорядкованим простором. Величезні потвори, поставою схожі на людей, але з ніг до голови порослі негустим коротким волоссям, що нагадувало вовчу шерсть, спали покотом; їхні тіла утворювали майже правильне кільце. В центрі, зв'язані між собою за руки й ноги, лежали семеро дітлахів приблизно від п'яти до десяти років. Лисий іще раз перелічив. Їх було семеро, а не десятеро, як сподівалася Леля. І найгірше, що один із них — мабуть, найстарший — не спав. Він лежав крайній і пильно дивився на Лисого.

Хоч би він не побудив решту, хоч би не побудив вовкулаків, доки Леля не влаштується на дереві!

Лисий почав шукати Лелю. Це виявилося неважко. Її яскраве руде волосся повільно рухалося в кроні великого дуба, що стояв значно далі від галявини, ніж той, на якому сидів хлопець.