Читать «Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий» онлайн - страница 136

— Яким тим самим?

— Ну, тим же, що й древні люди. Інженер посилає мене до Руїни принести те, що очищає воду. Він сам колись приніс цілу торбу. Але скінчилося. Тепер я принесу торбу. І ця скінчиться. Розумієш?

— Ні, — просто відповіла Леля. — А шо це таке?

— Та яке це має значення!

— Не хочеш — не кажи, — Леля стенула плечима й удала, що не образилася.

— При чому тут «не хочеш»! — Лисий дедалі більше дратувався. — Просто я зараз почну тобі пояснювати, що то таке, й забуду про те, що говорив раніше. Потім поясню.

— А! — тепер уже дівчинка не приховувала образи. — Зрозуміло. Це я вже знаю. Ти мені вже таке обіцяв. Я тоді, здаєцця, повірила…

Лисий збився з думки й замовк. Справді — він обдурив її. І сам собі в цьому вже зізнавався. Треба їй усе сказати. Чого від неї критися? Не чужа ж! Усе одно він забере її з собою — до свого села. Бо сам — без неї — він там жити вже не зможе. А їй і йти нікуди — тільки з ним.

— Лелю, не ображайся, — несміло промовив він.

— А я й не ображаюся, — спалахнула вона, мов сухе листя. — Чого мені ображатися? Хто я тобі така, шоб іше й ображатися могла?..

Лисий подумав і зрозумів, що й сам не знає, хто вона йому така. Але ображатися на нього вона мала повне право — це він усвідомлював.

— Я не знаю, хто ти мені така, — дуже тихо промовив він. — Як виростемо — одружимося…

Запала мовчанка, а потім Леля сердито кинула:

— Дожити треба. — Вона роззирнулася навколо — звалища сірого каміння, високі іржаві цурупалки там і тут, незбагненного розміру уламок залізної вежі на обрії… Леля презирливо додала: — Як же! Тут виростеш!

Руїна не відпускає

Зворотній шлях забрав значно більше часу, ніж очікували. Двічі зустрічали кам'яні порхавки й доводилося тікати від зеленавих хмаринок спорів. Цей лабіринт здавався безкінечним, а натрапити на свій вранішній шлях не вдавалося. Вони добре знали напрямок — як іти до Інженерової хатини, але дотримуватися цього напрямку було дуже нелегко.

Лисий рухався, мов уві сні, його все не відпускали сумні думки. Навіть не в тому річ, що подолати необхідну відстань через Руїну не вдалося з першого разу. До цього якраз він був готовий. Але сумніви в правоті його Інженера дуже збентежили хлопця. Під знаком Інженерових настанов минуло все його життя. І тепер виходило так, що прожив він його нібито неправильно.

Коли вони втретє мало не ввійшли в зелену хмаринку, Леля не витримала. Відбігши на безпечну відстань і віддихавшись, вона сказала:

— Тепер я піду попереду. Бо ти якийсь сьогодні дерев'яний.

Лисий відчував, що це правда, тому й не заперечував. Тільки висловив припущення:

— Знаєш, мені здається, вони викидають хмаринки саме тоді, коли ми наближаємося…

— Дуже глибоке спостереження! — Леля все ще була лиха на нього.

— Глибоке, — погодився Лисий. — Очей у них немає. А це означає, що вони нас чують.

— Як це?

— Ну, чують наші кроки. Як хробаки. Візьми кілька камінців і кидай подалі перед собою. Побачимо, що вийде.

Просто дивовижно, що вранці їм пощастило так далеко пройти без зустрічей з грибами! Їх було повно. Вони, схоже, перекрили всі доріжки між нагромадженнями каміння. Однак ідея з киданням камінців виявилася продуктивною. Ці камінці не лише зберегли їм чимало сил — не довелося панічно тікати, бо виявляли небезпеку заздалегідь, — а й врятувало їх від засідки.