Читать «Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий» онлайн - страница 129

Сергій Оксеник

— Дочка працювала в лікарні. Пропадала там з ранку до ночі. Якось так виходило, що коли вона поверталася додому, я саме спав. Коли я прокидався, вона спала. А потім спозарання знову бігла на роботу. Кілька днів ми не бачилися. Дружина зі мною не розмовляла — тільки приносила їсти й забирала майже все, що приносила. Я був страшенно голодний, тому дозволяв собі трошки чогось одного: то яблуко, то шматок хліба, але ніколи не їв знову те саме. Вважав, що якщо мінятиму страви, мене буде важче отруїти. Вона ображалася на мої підозри, а я, так мені здавалося, був напоготові, щоб не дати себе вбити…

Потім прийшла дочка. І я пошепки почав їй розповідати, що мати хоче мене вбити… А вона у відповідь заходилася втішати мене й переконувати, що це у мене хвороба, що насправді нічого подібного… Я їй не повірив… Я почав підозрювати і її також… І вона це зрозуміла… Вона впала мені на груди й розридалася. Пасмо волосся лягло мені на обличчя. Над усе в світі я любив її волосся — і колір, і шовк, і запах… Зараз воно нестерпно лоскотало мені ніздрі. Але я не міг поворушитися, бо відчував, що варто мені зробити хоча б один рух, і я уб'ю свою дитину. Я вирішив, що це у неї розпач від того, що їхні підступні наміри викрито…

Мабуть, старий беззвучно заплакав, бо пауза була дуже довгою. В кімнаті дзвеніла тиша. Нарешті він знову заговорив:

— За кілька хвилин дочка рвучко скочила на ноги й вибігла з кімнати. А за хвилину забігла жінка. Вона була обурена, вся червона й скуйовджена. Вона хотіла щось сказати, але не мала слів, задихалася від ненависті й зневаги…

Того ж дня я одужав. І того ж вечора довідався, що дочку вбив один із хворих у лікарні… Дружину свою я більше ніколи не бачив. Куди вона пішла, що з нею сталося… Не знаю, чому ти захворів — через стільки років, як ніхто вже й не чув про ту хворобу, — я не знаю. Може, це через той холодильний газ, може, просто тут — біля Руїни — ще літають поодинокі бактерії цієї страшної хвороби… Не знаю. Але сьогодні я зрозумів, чому я тоді одужав.

— Я теж зрозумів, — тихо промовив Лисий.

Мешканці Руїни

Вирушили рано-вранці. Трава матово світилася важкою росою, черевики змокли вже через п'ять хвилин. Попереду йшов Лисий зі ступою на рогачі, за ним Леля з арбалетом напоготові. Інженер іти з ними відмовився. По-перше, як він пояснив, мав дуже багато роботи по своєму господарству, по-друге, знову ж таки за його словами, все одно в Руїні вже нічого корисного знайти неможливо, а по-третє, небезпек там уже не так багато, щоб він був потрібен.

Лисий не міг йому не вірити, і сперечатися не став, бо хоч і довіряв тепер обом — Інженерові та Лелі — більше, ніж міг собі раніше уявити, але сказав їм усе ж таки не все. А не сказавши всього, сперечатися було важко: тут уже тільки начувайся — будь-якої миті можна ляпнути зайве слово.

Спочатку йшли Інженеровою стежиною — до струмка з чистою водою. Там наповнили баклажки й помилися — по черзі, щоб не прозівати несподівану небезпеку, та й щоб не заважати одне одному.