Читать «Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий» онлайн - страница 123

І цією можливістю Лисий знову не скористався. Краєм ока він бачив, що Інженер стоїть по той бік столу і непорушно й нібито незацікавлено дивиться в їхній бік. Швидше за все, він також зрозумів, що Лисий про все здогадався. Чому ж тоді нічого не робить?

А що йому робити! Зброї немає. Вона, безперечно, є, але не поблизу. Він усвідомлює, що тільки-но спробує кинутися по арбалет абощо, як Лисий тут же вистрілить. Просто розгубився, от і стоїть удає, що йому все байдуже.

— Чого ж ти чекаєш? — промовила Леля крижаним тоном. — Бери свій арбалет. Стріляй. Я не озброєна.

Стіни знову почали плавати. Тільки б не втратити свідомість! Вона сказала не те, чого він чекав. Але так і мало бути. Вона не дурна. Стільки часу дурити його — для цього треба мати кебету. Накотило відчуття небезпеки, якого він давно вже не знав — ще від того часу, як важко опустив ступу на діжку з холодом. Він дивився їй в очі й розумів, що нікого ріднішого в цілому світі немає. І від того було так боляче!

Біль був страшніший, ніж тоді, коли його вкусило гадюченя. Воно ще було зовсім молоде, щойно почало виробляти отруту, тож Лисий вижив. Але відчуття болю в кожному клаптику тіла пам'ятав і досі. Зараз було гірше. Була зрада. Чим довше він дивився в її очі, тим більше любив їх, і тим чорнішою в його очах ставала її зрада.

Він не міг у неї вистрілити і усвідомлював, що іншого виходу немає. Він не міг ризикувати, сподіватися, що потім якось від них утече. Його чекало село. Добра Каченя і люта Люба. І старий Інженер зі своїм сумним сторожевим пацюком Ряхою. Їм більше немає на кого сподіватися. Якщо він не повернеться, вони помруть. Якщо він повернеться з порожніми руками, вони також помруть. Він — їхній єдиний порятунок, єдина надія.

Леля стояла мовчки й дивилася на нього широко розкритими очима, в яких застиг такий самий біль. Ніби віддзеркалення його болю. Якийсь неясний спогад стиснув серце Лисому й одразу розчинився в повітрі. Хлопець не встиг і збагнути, що то було. Ніби згадка про щойно бачений сон — крутиться в голові, а схопити й утримати в пам'яті неможливо.

Якби ж вона заговорила! Тоді голос одразу виказав би нещирість. Лисий цю нещирість негайно розпізнав би. Він же Лелин голос знає так, як ніякий інший. Але вона мовчала. Здавалося, їй уже все одно. Вона вже була наче мертва. Неначе найгірше лишилося позаду, а те, що попереду… То все пусте й неважливе. Звісно, всі її сподівання ошукати дурника луснули. Тепер треба розраховуватися. Лисому навіть шкода її стало. На одну мить. На півмиті. Бо він розумів, що піддаватися цьому почуттю не можна.

Ось зараз він відкине лівою рукою простирадло, а права вже лежить на спусковому гачку арбалета…

Знову стисло живіт відчуття небезпеки. Дуже дивне відчуття. Він дивився на Лелю і розумів, що до неї це не має ніякого стосунку. Скосив очі на Інженера — і той так само не міг бути джерелом чогось лихого. То звідки ж це?

В сінях стиха рипнули двері. Лисий удав, що не почув. Так он воно що! Спільник. Ото й добре. Ото й гаразд! Хай уже зберуться всі. Живіт стисло ще дужче. Небезпека справді була дуже велика.