Читать «Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий» онлайн - страница 120

Звичайно, він усе одно заснув.

Коли прокинувся знову, було вже світло. На стіні поруч гралися сонячні зайчики. Простирадло сухе — мабуть, висохло за ніч у теплій кімнаті. Обоє були тут і тихо розмовляли. Власне, говорила здебільшого Леля.

— Він ніколи не говорив мені, шо йому потрібно в Руїні. Навіць слова цього ніколи не вимовляв. Ше й здивувався, коли я здогадалася, куди він прямує. Шось він там повинен знайти таке, шо врятує його вьоску, тобто село. І він сильно поспішає. Не знаю… Мені просто з діцьми нікуди було дівацця. Без нього ми б загинули.

— Ви не могли пристати до якогось села? — спитав Інженер. — Я думаю, кожне село зраділо б вам. Дітей не так багато…

— Ну, зрештою так і сталося. Але сіл на нашому шляху не було. Були все більше вовкулаки, хробаки, оце тільки перед греблею вже… Недалеко звідси… Та й то я б їх нізащо не залишила. Тепер серце краєцця, як вони там, чи не ображаюць їх… Але й до Руїни вести… Лесик мав рацію… Він завжди виявлявся правим. Я з ним стільки сперечалася, а потім виявлялося, що треба було робити так, як він казав. У нього є таке чуття — він ніби бачиць небезпеку. Чи чує — не знаю…

— Яку небезпеку?

— Будзь-яку. Просто завжди знає, де безпечно, а де ні. Ми от у цей ліс тільки зайшли, там взагалі нічого… Ну, ліс як ліс… А він каже, туди не підемо. Там небезпечно. Діти й слухаць його не хотіли. Це я вже просто знала, шо він даремно не казатиме, шо це він не боїцця, а знає… Він взагалі нічого не боїцця…

— Відчайдух?

— Та ні… Він дуже обережний. Але не боїцця нічого. Хоча просто так на небезпеку не полізе. Він стільки разів нас рятував!..

— Обережністю чи хоробрістю?

— Як коли. Коли обережністю, коли хоробрістю…

— А як же він чує небезпеку?

— Не відаю… Він… Ну, наче от у небезпеки є запах чи шо… Я ше коли його перший раз побачила… Він підійшов до галявини й зачаївся. Я думала, від мене ховаєцця, а він мене взагалі не бачив. От я йому не небезпечна, то він мене й не бачив. А материнка… Він ніколи раніше материнки не бачив. Стрибунців бачив, а материнки — ні, думав, вони самі собою народжуюцця, як цуценята… І от не знає, шо то за кущ росте, а на галявину не виходиць… Як він тоді зміг утекти від них — просто чудо якесь. Їх так рясно, знаєте, материнка ж його все одно бачила. Тільки він не виходиць та й не виходиць на галявину… Вона й той… Як випустиць на нього всіх своїх стрибунців!.. Аж я злякалася. А шо я могла йому помогти?.. А він їх поводив за собою, а потім прибіг на галявину вже з іншого краю і зрубав материнку. Просто здогадався, шо так треба зробити. Він і не знав, шо всі стрибунці після цього вкоріняцця… Просто здогадався… Відчув…

З кожним Лелиним словом Лисий усе більше сердився на себе. Старий Інженер не раз попереджав його: «Ніколи й нікому не кажи про це своє вміння. Тільки ти один повинен знати про це». І ще він казав: «Ніколи й ні за яких умов не розмовляй з людьми, яких ти не знаєш». І цю заборону він порушив. І от тепер уже ці двоє все про нього знають. Не знають тільки одного: що йому треба в Руїні. Але яке це має значення, якщо він усе одно зараз прикутий до ліжка. Раз уже Леля не сидить поруч, то, мабуть, і зброї під ліжком немає. Отак: голий, беззбройний, немічний, обдурений, ошуканий, зраджений…