Читать «Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий» онлайн - страница 11

— Нічого. Про Руїну ніхто нічого не знає. — І після паузи Леля таки спитала: — то ти йдеш до Руїни?

— Що мені там робити?

Леля, мов вкопана, зупинилася. Лисий одразу зрозумів, куди вона дивиться. Напіввтоптана в трав'яне місиво, перед ними лежала якась маленька червона річ. Дівчинка нахилилася й підняла її.

— Він живий… — вона сіла просто на траву й заридала в голос. Це були перші її сльози після вчорашнього вечора.

Лисий мовчки розігнув її сильні пальці й побачив на долоні дівчинки маленьку полуничку. Вона була майстерно вирізьблена з дерева й пофарбована в червоний колір, тільки листочки й хвостик зелені. У хвостику було просвердлено крихітний отвір, через який протягнуто брудну розірвану шворочку. Леля знову стисла кулак.

Чого Лисий ніколи не міг терпіти, так це дівчачих сліз. Однак тут він зрозумів, що чіпати її не слід і втішати не слід. Треба почекати.

Собаки по деревах не лазять

Коли Леля перестала плакати, вона витерла очі й роззирнулася. Лисого поруч не було.

— І не треба, — твердо сказала вона. — Самі впораємося.

Але тут же зрозуміла, що разом з ним пропав і колчан противовкулачних стріл; вона знову заплакала — тепер уже розпачливо. Вона була зовсім одна. Нікого в цілім світі. Тільки… Але від нього чекати допомоги не доводилося. Навпаки — його треба рятувати. Леля рвучко підвелася на ноги. Сльози самі висохли. У неї був арбалет, колчан стріл і важкий палаш. Дівчинка кілька разів змахнула ним. Посріблене лезо зі свистом розрізало повітря. Палаш був важкий. Вона розуміла, що довго махати ним не зможе.

— Скільки зможу, — промовила до себе, звичним рухом вклала зброю в заплечні піхви й рішуче закрокувала на південь витолоченим шляхом.

— Гей, зачекай, — долинуло з-за спини.

Леля зупинилася, не повертаючи голови.

— На ось, підкріпися, — Лисий простягнув їй повну пригорщу свіжозірваних суниць.

— Дзякую, — відповіла вона, підставляючи складені кошиком долоні.

«Це вперше вона мені подякувала, — подумав хлопчик. — Та й то зі своїм дзеньком». Він і раніше здогадувався, що чужі люди повинні бути не такими, як його односельці. Але що вони так по-чудернацькому балакають, йому й на думку не спадало.

— Ну що, пайшли? — передражнив він.

Леля вперше за півдоби усміхнулася.

Суниці, звісно, не вгамували голоду, але нічого іншого поблизу вовкулачого сліду не було. Та й не могло бути. Воно й добре. З голодом іще можна боротися.

Важче було боротися з сонцем. Воно тепер світило прямо їм в очі, їдке й пекуче. З-під крис капелюха цівочками лоскотно стікав піт, сорочка липла до спини, а в роті навпаки — пересохло.

— Чому ти повернувся? — несподівано спитала Леля.

— Нам по дорозі, — після недовгої паузи відповів Лисий.

— Навіщо тобі в Руїну?

Цього разу хлопець вирішив не піддаватися.

— Це твоєї сестри — суничка?

— Брата.

— Скільки йому?

— Вісім.

— Він сам був дома?

— З бацьками.

Лисий боявся на неї подивитися. Сам він мами майже не пам'ятав. А коли батько не повернувся з полювання, Лисому також було вісім років.

— Як його звуть, — спитав він.