Читать «Арсен» онлайн - страница 51

— Чому? — запитав я.

— Розумієш, будь-яка тварина — вовк, лисиця, ведмідь чи бик — тікає від небезпеки, — охоче почав пояснювати фермер. — А бики бійцівської породи виховані інакше: вони не тікають! Ніколи! Навпаки — вони самі наражаються на небезпеку. А коли програють битву, не ховаються, а продовжують битися, доки не візьмуть гору над супротивником. Або — загинуть у бою. Впертість у досягненні мети у них в крові! І бики, яких вирощували на фермі в Міурі, були саме такі. Їх можна було відрізнити від будь-яких інших. У них навіть зовнішність була інакшою, ніж у звичайних тварин!

— Дивно… — промимрив я.

Відверто кажучи, я не міг відрізнити бика від корови. Що тут особливого? Чотири ноги і хвіст!

— Нічого дивного! — відказав фермер. — У бійцівських биків — видовжена шия, гострі, довгі роги і високі стрункі ноги. А шкіра сяє на сонці, мов вони щойно вийшли з моря. Перемогти такого звіра — піднятися над собою.

— І ваш дід зміг це зробити? — запитав я.

— Принаймні, він намагався, — зітхнув Василь Петрович. — Мав таку мету і вперто йшов до неї. Спочатку він вигрібав зі стаєнь гній і спостерігав, як на ферму приводять учнів зі школи тавромахії…

— Тавро… чого? — не зрозумів я.

— Тавромахії. Так називалися школи, де вчили на тореадорів. Зазвичай там навчалися юнаки із заможних родин. Адже в Іспанії бути тореро — велика честь, за яку платять великі гроші! А мій дід був бідним. Він міг лише спостерігати за своїми ровесниками здалеку. Всотував кожний рух, який учні відпрацьовували з учителем. Ковтаючи сльози заздрості, він поклявся колись заткнути цих чистунів за пасок! А для цього треба було багато чого знати.

Я й гадки не мав, що існують такі школи! І поглянув на батька Федора з глибокою недовірою.

Він спіймав мій погляд і закивав:

— Так, для того, щоб стати справжнім тореро, треба багато вчитися! Перший рік навчання зазвичай проходить у тренуваннях із молодими дворічними бичками, яких називають бессеро. Потім учні переходили до змагань із новільо — чотирьохрічними тваринами. А пізніше настає час альтернативи — так називаються змагання із зрілим і дужим биком. Якщо випускник школи вигравав цю альтернативу, його посвячували в тореро. Ось таким мав бути шлях до справжньої кориди!

— І ваш дідусь його пройшов? — із захопленням запитав я.

— Звісно, ні! — сумно розсміявся Василь Петрович. — У нього просто не було ані часу, ані грошей на навчання. Він одразу почав з «альтернативи». І це було небезпечно… А було це так. Якось він сам зшив собі капотосо|— так зветься плащ, яким тореро дражнять биків. Зшив його з якогось старого простирадла.

— Червоного кольору? — не втримався я від запитання, адже знав, що плащі тореро завжди мають червоний колір.

Пан Василь розсміявся: