Читать «Арсен» онлайн - страница 3

Цю історію я почув від свого діда Олега — тоді був зовсім малим.

А була вона про…

Кров Макара

Але перед тим, як розповісти все докладно, скажу кілька слів про батьків. Точніше — про батьків моїх батьків. А простіше кажучи, про дідусів і бабусь. Без цього моя історія не зрушить з місця.

Отож, Юлиних батьків я ніколи не бачив. Вони були геологами й загинули десь у Сибіру. Навіть не знали, що колись я називатиму їх бабусею та дідусем — на фото, що висить у нас на стіні, вони надто молоді…

А ось батьки мого тата — живі-здорові й мешкають неподалік від Києва, в невеличкому селищі. Раніше я там часто бував.

Одного разу дідусь Олег, щоб заохотити мене їсти кашу (мені тоді було років сім), розповів родинну леґенду, від якої я закляк з повним ротом — замість того, щоб старанно працювати щелепами.

Леґенду перекажу так, як пам’ятаю.

Отже, був у нашому роду пра-пра-пра- (чи ще тричі по «пра») дідусь Макар. Був у нього син, на честь якого, до речі, мене й назвали — Арсен.

Народився той Макар у 1852 році. Давненько…

У родині збереглася байка про те, що на початку XX сторіччя в хаті Макара якимось чином з'явився великий глиняний глек, набитий золотом. За словами діда Олега (не забуваймо, що, розповідаючи про це, він встромляв мені до рота чергову ложку огидної каші!), однієї темної й дощової ночі цей глек зник. А зранку в хаті знайшли бездиханне тіло Макара в калюжі застиглої крові.

Найбільше з цієї моторошної розповіді мені запам’яталася та кривава пляма на підлозі. Дідусь Олег сказав, що вона ніколи не зникала. Підлогу мили, шкребли, терли оцтом, виводили керосином. Дзуськи! На ранок пляма з'являлася знову! Ось це я тоді найбільше й запам’ятав. Адже був малий і дурний — мене страшенно цікавило, як то може бути, щоб пляма не зникала?

Захоплений цим, я пропустив повз вуха те, що зараз стукнуло мене по лобі. Два факти.

Перший: тоді у злочині звинуватили мого тезку — прапрадіда Арсена. Але таємницю загибелі Макара так ніхто й не розкрив. Проте на довгі роки Арсен був таврований як убивця власного батька. Це ганебне тавро лежить на родині Іванюків досі!

Другий факт: глечик із золотом! Він був — і зник. І його ніхто так і не знайшов.

Ось яка думка, ба, навіть дві вдарили мене, мов блискавки. І з того часу не давали спокою.

Отже, справжня таємниця зовсім поруч! Таємниця родинного скарбу.

І все це може належати мені.

…Фу-у-х! Перепочину. Бо мене навіть зараз трусить від хвилювання.

Зроблю паузу.

Щоб не все відразу.

Певно, варто більше розповісти, з ким ви маєте справу. Тобто — познайомитися ближче…

Про себе, Юлю, батька

та кульчик у вусі

Як я вже казав, звуть мене Арсеном. Прізвище — Іванюк. Мені нещодавно виповнилося тринадцять. Хоча іноді відчуваю себе набагато дорослішим. Адже за останній рік я добряче виріс.

Коли ми з Юлею йдемо поруч — до магазину чи в кіно — всі думають, що вона моя старша сестра. Пригадую, як якісь дорослі хлопці сказали мені: «Агов, шкет, познайом із сестрою! Вона у тебе — кльова!»

Звісно, мене тішить, що моя матуся така молода і «кльова». Вона ходить у джинсах і модних футболках, струнка й довгокоса. Та водночас… Було в цьому проханні щось неприємне, так що я добряче побився з тими хлопцями і прийшов додому з розбитим носом.