Читать «Арсен» онлайн - страница 17

Вона почала розпитувати, як я вчуся, ким хочу бути і як живеться в місті — що там є і за яку ціну. Я терпляче і ввічливо відповів на всі її запитання. Вона уважно слухала, спершись на лопату. А потім сказала:

— Ти, хлопче, будь тут обережний. Надто ти схожий на свого тезку-прапрадіда. А про нього тут досі різні чутки ходять… Село є село.

— А які чутки? — запитав я.

— Ну… тобі, мабуть, це буде не дуже приємно чути… — знітилася сусідка. — Моя бабця розповідали, що була у того Арсена дружина — справжня відьма. Привіз він її з якихось невідомих країв. Казали, гарна вона була, як снігуронька. Вся біла — волосся, шкіра, очі світлі, все — нетутешнє. Півсела чоловіків звела нанівець. Зсохлися вони… Потім, уже коли вона сама лишилася, горювала дуже. І собі смерть заподіяла. А тепер її привид досі ходить селом, лякає подорожніх. Тьху-тьху!!

Жінка перехрестилася і тричі плюнула через ліве плече.

Я було почав розпитувати, як це — «зсохлися» і хто кого лякає, але сусідка зробила вигляд, ніби я звертався до її кішки, що крутилася поруч. Тобто — зціпила зуби і знову взялася за лопату.

Вже мені услід вона гукнула:

— До лісу не ходи — дідько забере!

Я мовчки знизав плечима — нехай малих лякає тим дідьком! — і почав спускатися з пагорба.

Назустріч мені підіймався якийсь чолов'яга. За ним ішла руда коза. І чолов’яга свистів до неї, мов до собаки.

Порівнявшися зі мною, він зупинився. Коза дивилася на мене суворими прозорими очима.

— Вона не кусається, — повідомив чолов’яга і простягнув руку для знайомства.

— Дід Микита! — назвав себе. І, кивнувши на козу, додав: — А це — Зоряна Петрівна.

Почувши про себе, Зоряна Петрівна підійшла ближче і витягла до мене шию.

— Можеш її почухати, — поважно дозволив дід Микита.

Я слухняно почухав.

Коза задоволено кивнула.

Знайомство відбулося.

Дід Микита також хитнув головою і прискіпливо оглянув мене такими ж прозорими очима.

— Ох, Арсене, Арсене… — пробурмотів він. — Завдав клопоту всій родині. Таке лихо накоїв.

Я зрозумів, що він має на увазі не мене, і нашорошив вуха.

— Така заможна родина була… — вів далі дід. _ Усе село за неї Богу молилося. Макар на кожне свято селянам по карбованцю давав! Дід мій розповідав, що все на Макарові трималося — господар він був добрий. А син у нього — непутящий. Баламут. Усе рвався кудись. Кажуть, до Африки хотів дістатися. Чи до Америки. Курей у багатих крав — бідним роздавав, як малим був. Опудала біля брам ставив, щоб дівчат лякати. Мандрував багато — не сиділося йому на місці… Баламут!

— Ух ти! — вигукнув я. — А ви все це пам'ятаєте?

— Я нічого не пам'ятаю. Мене тоді на світі не було. Люди казали. І досі кажуть, що це він батька звів у могилу. І гроші поцупив! А я більше нічого не знаю! — суворо відказав дід.

— Навіщо ж ви говорите про те, чого не знаєте? — не втримався я. Бо мене вже не на жарт почали діставати ці балачки.

— Люди все знають. З вуст до вуст передають.

— Ну, це ми ще побачимо, що вони там знають, — насупився я і попрощався з дідом Микитою.