Читать «Кривава осінь в місті Лева» онлайн - страница 62

Зовні знову гримнув грім, а коли його віддалені розкоти повільно змовкли, почувся інший звук — чиясь хода в коридорчику, що вів до галереї. Повільні кроки. Промінь слабкого світла ліхтарика окреслив дверний отвір з іншого боку і допоміг Ніні зорієнтуватися — виявляється, до дверей залишилося зовсім нічого. Але хто це йде? Працівник «Дзиґи» чи... Бажання подати голос вона в собі подавила. Не зараз. Спочатку треба побачити, хто це.

Джерело світла досягло дверей і зазирнуло до галереї. Ніна інстинктивно зробила крок убік, аби уникнути променя. Ліхтарик був маленький, кишеньковий, і висвітлював перед собою метрів два, не більше. Краще їй все ж залишатися непоміченою. Вона зробила ще один крок до стіни, а між тим у коридор проникнув короткочасний відсвіт блискавки з вулиці, що дав їй змогу долю секунди бачити темний силует того, хто йшов галереєю. Ніна впізнала його.

То був італієць.

Серце пірнуло у п’яти. Це точно він вирубав світло — інакше чому ж у нього ліхтарик? Зараз він її виявить, і тоді...

— Синьйорина! — приглушено покликав Бава. — Ви є тут?

Отже, він знає про її присутність. Їх розділяло щось близько трьох метрів, і Ніна вирішила, що зможе нечутно оминути майстра. Навшпиньках вона рушила в той бік, де мав бути вихід з галереї, і їй, мабуть, вдалося б проскочити, якби плече не зачепило щось довге і тверде.

То, напевно, було крило статуї-лелеки. Воно подалося, скульптура зсунулася на постаменті, і почувся відповідний звук. Ліхтарик миттєво повернувся в її бік, викриваючи Нінине місцезнаходження та засліплюючи їй очі.

Якби не той клятий параліч, що вже вдруге скував м’язи, вона б з лементом кинулася до виходу, але на ділі так і залишилася стояти непорушно, в полі зору синьйора Бави, котрий зробив крок, наближаючись.

— Синьйорина! — аж задихнувся він. — Санта Марія, синьйорина, як ви мене налякати!

Він повернув ліхтарика таким чином, щоб і його лице потрапило у промінь. Підсвічене знизу, воно ще більше стало нагадувати фізіономію кровожерливого безумця.

— Я сидів у кав’ярня, тут, біля ентрата... біля входу, і раптом побачити вас! Я пам’ятаю, ви вчора бути на моїй виставці, сі! Я пішов за вами, і раптом світло спегнере... Повний темрява! Я так думати, то є через цю жахливу грозу. Що ви робити тут в такий дощ?

— Вирішила ще раз відвідати вашу виставку, — вичавила Ніна, коли збагнула, що можливість розмовляти її не полишила. — Ваші роботи мене дуже вразили, е-е... і я вирішила поспілкуватися з вами особисто.

— О-о, синьйорина, ви просто перфезьоне! Зараз дуже мало людей, які так любити мистецтво! Я просто вражений, сі!