Читать «Кривава осінь в місті Лева» онлайн - страница 5

Слідчий зітхнув і якось безнадійно сплюнув у траву.

— Поїду я, мабуть. Не буду тут плутатися. А ти вже не підведи, Сергію, напружуйся сам і своїх напруж. Треба нам цю гниду за зябра взяти...

— Без варіантів, — кивнув Пасків. Обоє якусь мить помовчали. Майор відчував, що Сазоненко хоче ще щось додати, і вирішив прискорити процес слововиверження. Не весь же день їм тут стовбичити.

— Давай уже, народжуй. Хто верещить «знайти і покарати»? Прокурор?

— Хе, прокурор... якби ж то. У того писок від першого дня ніяк не стулиться, хто б на те зважав... Чутки пішли, жи наш мер новообраний сильно цією справою зацікавився... особливо після другої жертви. Ну, ти ж знаєш, як це буває. «Зробимо Львів безпечним містом», «міліція служить людям», і всяка така хрінота. Якщо й зараз ні за що не зачепимось у цій справі — смороду буде аж до неба. Гірше того, голови полетять — це як пити дати. Дуже я не хочу, щоби це наші були, розумієш? Так що ти вже постарайся. Сам знаєш, я людина толерантна. Перевищення обов’язків не люблю, але якщо воно допоможе взяти цю сволоту... Одним словом, дій, Сергію. Я тебе завжди підтримаю.

— Зрозумів, начальнику, — відказав Пасків, і слідчий пішов геть. Відразу ж звідкілясь ззаду підскочив молодший опер Ігор Денисенко — мабуть, найактивніший хлопець в його групі, такий собі живчик, якому було абсолютно начхати, в який час доби його викликали на місце пригоди. Раніше Пасків вважав, що малий виявляє надмірний ентузіазм через бажання зробити кар’єру, але, здається, насправді той просто отримував кайф від самого процесу розслідування. Іноді це дратувало, але Пасків мав визнати, що свого часу він сам був не меншим шилом в дупі.

— Що робимо з толкієністами, майоре? — випалив він.

— Господи боже, Денисенко, ти ще й здатний вимовити це слово з першого разу. — Пасків простежив очима автомобіль слідчого, доки той не розчинився між дерев, потім озирнувся до нього. — Що, що... вантаж їх у машини, малий. Проїдемось до відділка, а там видно буде.

— А хочте новин? Я вчора бачив у місті машину Сокола. Ту шикарну ретро-кралечку.

— Якого сокола? Хокейного клубу, чи що? — не втямив Пасків.

— Та не клубу! Ви що, позабували старих знайомих?

— Олега Сокола? Жартуєш?

— Ніяких жартів, майоре, — життєрадісно замотав головою Денисенко, і Пасківу раптом захотілося дати йому в пику.

«От чорти б узяли цього Сокола», — подумалося. Ну якого біса він приперся назад? Хотілося сподіватися, що цей розумник таки змінив професію на щось більш пристойне і що повернувся він не для того, аби плутатися під ногами. У цій справі для повного щастя тільки старих приятелів не вистачало... ні, Пасків усе вивезе сам, без жодних доморощених нишпорок.

Цей вбивця — його.

* * *

Чоловік, якого за добу Пасків згадуватиме незлим тихим словом (утім, не без прихованої симпатії), повернувся до міста в той самий день, післяобід якого мав стати останнім для Сніжани Доброхот. О восьмій десять ранку Олег Сокіл зійшов з київського потяга, тягнучи під пахвою величезного чемодана. Зупинившись на мить посеред перону, втягнув носом повітря, звів очі до заскленого склепіння вокзалу і з посмішкою промовив під ніс: