Читать «Інферно» онлайн - страница 6

Дэн Браун

— Ви американець?

Ленґдон кинув на неї ніяковий погляд.

— Річ у тім, що... — жінка замовкла, вагаючись. — Коли вас привезли сюди сьогодні ввечері, при вас не було посвідчення особи. На вас був твідовий костюм і туфлі-мокасини, тому ми вирішили, що ви британець.

— Я американець, — запевнив її Ленґдон, надто виснажений, щоб пояснювати, чому він віддає перевагу якісно скроєному одягу.

— У вас щось болить?

— Голова, — відповів Ленґдон, відчуваючи, як посилилося гупання крові у його черепній коробці від яскравого світла ліхтарика. Слава Богу, лікарка вже поклала його до кишені та натомість торкнулася зап’ястя Ленґдона, щоб помацати його пульс.

— Ви закричали й прокинулися, — сказала жінка. — Як ви гадаєте чому?

Ленґдону на мить пригадалося дивне видіння жінки під вуаллю на купі тіл, що звивалися в агонії. Шукай — і знайдеш.

— Мені наснився кошмар.

— Про що?

Ленґдон розповів.

Лікарка Брукс із байдужим виразом обличчя щось записала на планшеті.

— А ви не маєте якогось пояснення щодо причини появи того лячного видіння?

Ленґдон попорпався в пам’яті і похитав головою, яка знову запульсувала сильним болем на знак протесту.

— Гаразд, пане Ленґдон, — сказала жінка, роблячи нотатки на планшеті. — Декілька стандартних запитань. Який сьогодні день тижня?

Ленґдон на мить задумався.

— Сьогодні субота. Пригадую, як сьогодні я йшов університетським містечком... ішов на вечірні лекції, а потім... а потім... я більше нічого не пам’ятаю. Може, я упав?

— Про це поговоримо пізніше. Вам відомо, де ви є?

Ленґдон висунув найімовірніше припущення:

— У массачусетській лікарні?

Лікарка Брукс зробила ще одну нотатку у своєму планшеті.

— А чи не хотіли б ви з кимось побачитися? Може, покликати дружину? Дітей?

— Ні, не треба. У мене нікого немає, — інстинктивно відповів Ленґдон. Йому завжди подобалися самотність і незалежність, які забезпечував обраний ним самим статус холостяка, хоча тепер він мусив визнати, що хотів би побачити біля свого ліжка чиєсь знайоме обличчя. — Можна було б покликати декого з моїх колег, але все гаразд, я почуваюся нормально.

Лікарка Брукс скінчила писати, і до нього підійшов лікар Марконі. Пригладивши свої кущасті брови, він видобув із кишені маленький диктофон і показав його лікарці Брукс. Вона з розумінням кивнула й знову обернулася до пацієнта.

— Пане Ленґдон, коли вас сьогодні привезли, ви знову й знову бурмотіли одне й те саме. — Із цими словами вона поглянула на Марконі. Той підняв диктофон і натиснув на кнопку.

Запис увімкнувся, і Ленґдон почув власний голос, загальмований і неслухняний, мов у п’яного. Він знову й знову мимрив ту саму фразу: «Ду... вибачаюсь. Ду... вибачаюсь».

— Мені здається, — озвалася жінка, — що то ви хотіли сказати «Дуже вибачаюсь».

Ленґдон погодився, але цього епізоду він не пам’ятав.

Лікарка Брукс увіп’ялася в нього бентежно прискіпливим поглядом.

— Чи не пригадуєте ви, чому ви це казали? За що вибачалися?

Ленґдон заглибився в темне провалля своєї пам’яті — і знову побачив там жінку під вуаллю. Вона стояла на березі ріки з червоною, мов кров, водою, оточена людськими тілами. Сморід смерті знову повернувся.