Читать «МАМА, ДОНЬКА, БАНДЮГАН» онлайн - страница 178

Відповіді не було: Рибалка вийшов з машини, хряснувши дверцятами, за ним вийшли інші. Морозець опівночі кусався сильно, від його зубів люди вже встигли відвикнути, почулося хекання і тупцяння на місці.

-Он той будинок. Тільки тепер так: в кого мобілка є, наберіть номер, я продиктую. А то наша людина в незнайомих шмаляти почне, така в нас домовленість. А ви, козли, жінкою прикриватися будете.

Савицький простягнув Олегові свою трубку.

-Конспіратор ти. За почерком впізнаю твої заморочки.

-Підсвіти краще.

Темряву кволо порушив вогник запальнички. Піднісши трубку просто до очей, Рибалка набрав номер, почув гудки, потім озвалися:

-Алло.

-Не змерзли там?

-Нарешті. Ну?

-Приїхали, вже всі тут.

Відбій. З короткої розмови ніхто нічого не зрозумів, та й не призначалася вона для загального розуміння. Спокійно, поки не почалися дурацькі запитання, Рибалка повернув мобілку директорові "Універсуму". Розправивши плечі, голосно гукнув:

-Людо, йди сюди! Е, братва, пустіть до мене жінку, останні хвилини живу за вашими годинниками!

Людмила стояла неподалік, її ніхто не стримував, світла дублянка семафорила в темряві, Олег пішов їй назустріч, їхні руки зустрілися.

А потім Олег Рибалка торкнувся губами її холодного вуха, прошепотів: "Падай" - і, обхопивши жінку руками, завалив її на землю, накриваючи своїм тілом.

Ніби по команді темряву з усіх сторін несподівано розітнули промені не менш як десятка кишенькових ліхтарів, вони перехрещувалися, мов джедаївські мечі, вихоплювали силуети, почулися недружні, але голосні команди:

-Стояти! Кидати зброю! Кидати, придурки, стволи на землю!

Прибулі отетеріли, потім гримнув перший постріл, другий, палили по промінчикам, темрява теж огризнулася пістолетними та револьверними пострілами, коротко наїжачився автомат.

-Ви оточені, нас більше! Ну! Переклацаємо, мов курчат!

Кільце промінчиків звужувалося, ось з темряви виринули перші людські обриси. Одинокий постріл, два постріли у відповідь, зойк, звук падаючого на землю тіла.

-Вам мало? Стволи на землю, руки на машини!

-Якого хріна! - це спромігся вигукнути Савицький.

-Золотого та твердого! - почулося у відповідь. - Ви даремно сюди приїхали, шеф, нам би працювати й працювати!

І ще один голос, дзвінкий і дуже знайомий Рибалці й Людмилі:

-Обережно! Там десь моя мама з Олегом!

-Граємо у війну? - перепитав для певності невидимий в холодній темряві чоловік. - Ну, пацани, ваше рішення?

На промерзлу землю зі стуком посипалася зброя. Олег обережно підняв голову - тепер уже можна, адвокат виконав його прохання, передзвонив, кому треба, коротко обмалював ситуацію, пояснив, де робити засідку і куди Карась поведе все кодло.

-Холодно, - поскаржилася знизу Людмила.

-Нічого, ще момент - і досить валятися, - вже голосно, набравши в легені морозяного повітря: - Ну як там, Паша?

-Ніштяк, Карась! З ментами домовлено, оце чорне дерево в нас приймуть, там на кожного мусить сотня подвигів бути записана.

-Ну і...