Читать «Живий звук» онлайн - страница 12

А ще вона повідала, що лише два місяці тому дізналася про давні проблеми свого «тата» Бобрика. У подробиці вдаватися не хоче, та й не потрібні вони. Микола Бобров кілька разів лікувався в наркологічних клініках. Раз – тут, у Києві, раз – за кордоном. Останнє лікування дало ефект, він протримався більше трьох років. Чому він знову почав, хто йому підсунув кокаїн і де він його взагалі бере – Анжела не знає.

– Оце, – вона показала мені майже скурений косячок, – нічого не означає. Я можу курити, можу не курити. Зате я не п'ю. І не пила ніколи, мені погано від спиртного. Трава попускає, розслабляє, мені це зараз треба.

Я промовчав, бо, як уже казав, менш за все в цьому житті хотів бути моралістом, таким собі тридцятип'ятирічним «татом» для двадцятип'ятирічного дівчиська. Але вона відчула – треба щось іще говорити, і говорила:

– Бобрик казав, треба в кіно пробиватися. Навіть маленька роль у детективі, який спочатку покажуть у Росії, – це круто. Усі побачать, усі, січеш? А як кіно росіянам продадуть? Його точно продадуть, не парся! Значить, там побачать мене в ролі співачки, і можна вже говорити про російський ринок. У нашому ловити нема чого, доганяєш?

– Чесно – ні. Кажу ж тобі, я від цього далекий.

– Тому я з тобою і втекла від усіх. Не зрозумів? Мені зараз потрібна людина, мужчина, мужик, розумієш?

– У якій ролі?

– А, не важливо! – Анжела опустила скло зі свого боку, викинула маленький бичок, заодно освіживши нас протягом з краплями дощу, потім повела плечима, знову підняла скло. – Головне – аби нічого про мене не знав і не змушував співати!

– Отак! Це, значить, нові враження?

– Швидше – втеча від старих.

– Часто просять співати?

– Дістали! Скільки разів Бобрик попереджав: Сонцева коли виступає, то в неї – своя програма. Мінімум – три пісні: стопудовий хіт, потенційний хіт і нова. Максимум – півгодини. Альбом сорок п'ять хвилин звучить, так щоб не весь його виспівати. Відповідно, бабки різні. Але ось так, вийти до мікрофона і пробекати комусь: «З днем народження, містере президент!» – не до мене.

Я не стримав посмішки. Моя пасажирка справді спробувала зобразити спів, та в неї вийшло дійсно щось схоже на бекання.

– Ось така умова, а решту доводиться терпіти, – вона зітхнула, як мені здалося, досить щиро. – Бобрик казав: ще два, максимум – три роки, і Анжела Сонцева може собі дозволити не ходити на різні там дебільні тусівки, не світитися, де попало. Зможе вибирати, куди йти, а куди – ні, ясно?

– Чого ж не ясно…

– Ага, ну, а тут із ним самим усе почалося… Ти сам же бачив…

– Нічого я не бачив.

Це чиста правда: я бачив, як Бобров пішов у бік сортиру, потім почув недвозначні натяки Люськи Корбут, тепер – зізнання його підопічної. У мене нема особливого бажання дивитися, як хтось нюхає кокаїнові доріжки чи коле якусь гидь собі у вени. Кілька годин тому про існування Сонцевої та її продюсера я, на свій сором чи своє щастя, не знав.