Читать «На полі смиренному» онлайн - страница 83

Тут, у монастирі, я побачив немало таких, котрі вдягали чернечу мантію, боячись, що не витримають такого змагання. Перший із таких — я сам. Не міг знайти в світі доброго місця, надто боліли мені болі світові і надто переймався я ними. Починав багато справ земних, але до жодної не пристав душею: єство моє повне плачу було. В монастирі зустрів подібних до себе — єство наше плаче однаково. Не очищальні, на жаль, це сльози, а вадкі, адже ті, що втікають від пристрастей, все одно що від тіні своєї тікають і втекти хочуть. Вона ж бо йде за нами, чорна й невідступна, і, скільки не топчи її ногами, біжить за нами, а то й перед нас. Тінь завжди похідним світла є, і це істина проста. Багато хто, тіні своєї лякаючись, позбавляли себе світла суціль і в тінь цілковиту западали, адже пристрасті скрізь лишаються ті самі, коли людина живе. Через це й кажу я: в гордині своїй людина прагне вище бога стати, хоч, зрештою, таки погноєм вона робиться. Замість того, щоб про добрі діла у світі дбати, вона із тілом своїм воює, а відтак і з богом, котрий тілом людину наділив. Замість жити в гармонії із природою своєю, людина піддає себе мукам великим, бо страх смерті носить у собі великий. Той, хто бореться із пристрастями, в найбільші пристрасті впадає; той, хто проти своєї природи іде, проти бога наважується — сумнівається-бо в силі промислу вишнього.

Через це зважуюся покласти тут оцю науку: добрі діла на землі лишайте, і вони зрівноважать зло ваше, творене вільно й мимовільно, адже коли говорити про бога — то любов і добрі вчинки його ймення. Коли любите жінку, дітей, ближнього свого — в бозі пробуваєте, коли ж ненависть у вас спалахує, пожирає вас звір. Не любіть і не ненавидьте тіло своє — дайте йому жити за природою своєю, вишній промисел ви цим прославите і в марнотну боротьбу із собою не вдаватиметеся!

Я думаю про це, і сльози мені на очі вибиваються — як мало людей таке тямлять. Як багато тих, в яких вогонь озлоби, заздрості й понехаяння палає — це в тих, що про помисли найвищі говорять! Тож не стримаюся, щоб не провістити на цьому листку пергамену: облуди остерігайтеся, а найгірший із нас той, уста котрого про добро і любов віщають, а руки має чорні й брудні. Не може любити такий, котрий за пазухою ножа тримає, хоч і в такому часом запалюється вишній вогонь. Вмійте рівноважити бога і звіра в собі, інакше природа ваша вас пожере.

2

Ці думки я думав, коли обмірковував історію про Іоанна-затворника, яку оповів мені колись через віконечко покійний уже Ісакій. Сам я Іоанна не бачив, бо пішов він у затвор ще коли юнаком я був, і відійшов від світу там-таки, в затворі, коли я тільки-но постригся. Там він і залишився, в своїй келії, а віконечко його було закладено через надто важкий дух, який звідти йшов.

Був той Іоанн несміливої вдачі і не смів підійти до дівчини чи жінки, надто гарячий вогонь у ньому запалювався, дихання йому запирало, з’являвся трем у тілі, а плоть дубіла. І дуже ніяковів і соромився Іоанн такої своєї вдачі, а відчувши таке, тікав за місто і, зарившись обличчям у траву, довго плакав, як дитина. Однак запах землі теж нагадував йому плоть жіночу, він зривався й тікав, хоч куди може утекти смертний від землі, бувши сам із неї?