Читать «На полі смиренному» онлайн - страница 80
Валерій Шевчук
Вірменин уже не дививсь у вікно. Підійшов до вогню, що його розпалив слуга, і поставив мусянжевого кухлика з отрутою — мала вона загрітися.
— Цей напій убиває за два дні, — сказав він вірменину-слузі. — Через два дні ніякі чудодійні ліки цього головника не врятують.
Він сплів пальці рук, хруснув ними так, наче поламав, і мимохіть повернувся до дверей, в які вже входив головник у супроводі кількох суворих мужів.
— Мені казали, — сказав вірменин-лікар, — що хочеш прожити ще кілька днів?
— Я хотів відмолити гріхи, — відповів головник, очі його вивідчо бігали від вірменина-лікаря до вірменина-слуги.
— Ти їх дістанеш, — сказав вірменин-лікар. — Випий це зілля.
Смертник боязко простяг руку до чаші.
— Що воно? — спитав хрипко.
— Отрута, яка без мук уб’є тебе через два дні.
Тоді розширилися раптом очі в головника, і кинувся він притьма до вікна, щоб вискочити і втекти. Але на ньому повисло троє дужих чоловіків і, зваливши, заломили руки.
— Поверніть його обличчям угору, — наказав вірменин-лікар.
Мужі перевернули смертника, навалившись на руки й ноги. Вірменин-слуга прискочив до головника і розтулив ножем рота. Вірменин-лікар швидко влив йому рідину.
— Тепер відведіть його в монастир, хай молиться! — сказав лікар і наставив над мискою руки, чекаючи поки слуга йому зіллє води.
8
Він лежав у церкві хрестом на кам’яних плитах і плакав. Так само плакало надворі й небо, бо цілий день ішов дощ, у відчинені двері вливався хлюпіт і плескіт, а коли зайшли ченці на службу, смертник звівся навколішки й почав бити поклони.
— Чого побиваєшся, чоловіче? — спинився коло нього Агапіт.
— Головник я тяжкий, отче. Засуджено мене на смерть, і вже я зілля смертне випив.
— Коли ж твій реченець?
— Завтра, — сказав смертник. — Не можу вже знести цього чекання. Не йде мені молитва на ум, кричить усе в мені і плаче.
— Хто давав тобі отруту?
— Вірменин-лікар…
Навколо них стояли й інші ченці і слухали зацікавлено.
— За що тебе покарано? — спитав тим часом Агапіт.
— Невинно обмовлений я. Сказали, що огнищанина я убив, який до жінки моєї заповзявся. А він сам себе убив.
— А жінка твоя що?
— І жінку він убив, — залився слізьми смертник. — Склали на мене, невинного, лихо таке!..
Я придивився пильніше до цього головника. Лихе й хиже обличчя той мав, і сльози його були, як мені здалося тоді, не зовсім щирі. Агапіт, однак, того не примітив.
— Взиваю до вас, братіє, — урочисто сказав він. — Цей чоловік на дорозі до каяття.
— Я на дорозі до смерті, отче, — сказав, заливаючись слізьми, головник.
— Не треба боятися смерті, — мовив з глибини храму Єремія. — Смерть — це звільнення для людини…
Агапіт, однак, різко повернувся до ігумена. Очі його палали.
— Чи зволяєте, отче ігумене, щоб я врятував цього чоловіка? — спитав Агапіт.
— Смертельну отруту цей чоловік випив, — мовив ігумен.