Читать «На полі смиренному» онлайн - страница 77

— Покличте слугу вірменового, — наказав ігумен, і я, як наймолодший, кинувся виконувати наказ. Надворі вже дощило по-справжньому, і я побачив вірменина-слугу, начебто в далекому тумані. Непевно похитувалася напіврозмита його постать. Я рішуче пішов до неї, приймаючи на голову, обличчя й плечі вихори дрібних крапель.

Вірменин-слуга був майже мокрий. Чорна його одежа лисніла у скупому світлі дня, а обличчя було тривожне.

— Князь помер? — спитав він самими вустами.

— На щастя, ні, — відказав я майже весело, бо, незважаючи на дощ, щирою радістю був тоді переповнений. — Ходи, тебе ігумен кличе.

Він наче вагався — йти йому чи ні, навіщось зирнув позад себе, де лежала непрозора, сіра й каламутна стіна, і раптом швидко рушив по мокрій траві, аж ледве я за ним встигав.

Святошу вже вклали в ліжко, але він не лежав на ньому, а сидів.

— Чи ти слуга вірменина-лікаря? — спитав урочисто ігумен.

Слуга мовчки хитнув.

— Ходи до свого господаря і передай йому, що може він вертатись у рідну землю. Ми вже маємо цілителя вправнішого і мудрішого за нього.

Агапіт звів очі, вони сяяли, а вуста блискотіли всмішкою:

— І скажи йому, що не передрікати потрібно, а лікувати, — голосно сказав він.

6

— Дивна сила у нашому зіллі, тату, — задумливо сказав Агапіт, сидячи побіч батька на ганочку. — Скількох людей я вже ним урятував. Приносили до мене вже й тисяцького, вірменин йому вісім днів життя одлічив. Дав я йому вашого зілля, і він здоровий став.

— До мене вже не приходять сильні світу цього, — сказав задумливо батько. — До мене тільки найубогіші тепер ідуть. Зрештою з ними мені сподобніше.

Пройшов нещодавно дощ, і місяць світив яскраво. Вогко вилискували навкруги мокра земля й листя.

— Колись ви мене пробували навчати цієї науки. Не міг я її осягти…

— Бо не мав доброго серця, відслоненого перед світом, — сказав старий. — Зілля ж, як і людина, росте на добро і на зло. Окрім того, зілля, як і людина, любить сполучатися з пригідним і відштовхуватися від ворожого. Одне зілля, як я вже казав тобі, труїть, а інше ту труту вбиває, одне дає життя, а інше його відбирає. Наука — не знати зілля, а вміти його сполучити.

— Надто довго треба здобувати цю науку, — так само задумливо тягнув Агапіт. — А якнайскоріше — скільки, тату?

— Ціле життя, сину.

— Тоді я не встигну, — засміявся Агапіт. — А що, і справді є таке зілля, що може зруйнувати труту?

— Не саме зілля, а сполука, — сказав батько. — Добре звучить пісня, коли її веде один чоловік, а ще краще, коли співає гурт.

Двір під місячним сяйвом лискотів. Галявину обступали зусібіч дерева, зараз вони завмерли сивими кучугурами, а густа роса в траві ледь поблискувала іскрами.

— Ніколи не приходиш до мене вдень, — сказав батько. — Так, начебто з тими сірими стінами світла почав боятися…

— Боюся, щоб хтось не вислідив мене, — просто сказав Агапіт. — Про людське око я не покидаю монастиря…

— Облудою живеш?

— Самі знаєте, облуда теж двосічна буває, як і зілля ваше. Одна для лихого діла, а друга для доброго. Я ж лиха нікому не приношу, а тільки хочу, щоб за моє добро винагорода мені була.