Читать «На полі смиренному» онлайн - страница 31
Валерій Шевчук
— Кажи голосніше, чоловіче добрий! — задер до нього бороду Прохор.
— Я взнав про твоє чудовне уміння, — сказав голосніше чоловік. — Навчи його мене, хочу рятувати тих, хто з голоду вмирає. З чого це ти робиш хліб?
Прохор ще вище задер бороду, хотів пильніше розгледіти чудного пришельця. А він і справді був дивний, височезний і худий і мав здоровенні очі, які світилися чи смутком великим, чи ласкою ще більшою.
— З лободи я роблю той хліб, — проказав скоромовкою Прохор. — Із лободи, лебедику! Через це він і зелений.
— Гаразд, я теж почну його пекти, — сказав чоловік несподівано тихим при такому зрості голосом. — Моя родина майже загинула, може, ще жону і сусідів урятую.
Він пішов на ті горби, на яких збирав лободу Прохор, і нарвав того зілля стільки, що коли ніс його, то на лободину гору скидався. Прохор вийшов за монастир подивитися, був він зачудований з тої лободиної гори, а коли висловив щодо того здивування Єремія, похитав Прохор скрушно головою і сказав:
— Бачиш, у нього родина загибає, а грошей, щоб купити хліба, катма.
Він змахнув із ока сльозину і подибав назад до своєї келії, а Єремія відчув раптом такий жаль, що не знав, де дітися. Може, тому пішов услід за чоловіком, котрий так його здивував, хоч знав напевне: не допоможе йому нічим.
По вулиці їхав високий віз; сидів на ньому візниця, б’ючи у клепало. З домів виносили померлих і клали, наче колоди, на полудрабки. Чолов’яга з лободою спинився і заплакав, дивлячись на все те.
Єремія побачив його крізь розчинені двері. Видно було спину, чоловік зігнувся і розтирав лободу. Єремія зайшов у двір.
— Доброго вам здоров’я, — привітався він. — Що це ти робиш, чоловіче?
— Хліб із лободи хочу зробити, — сказав чоловік, повертаючись до Єремії. — Жінка он у мене вмира, та й сусіди на ладан дихають.
— Не зробиш ти хліба, чоловіче, — сумно сказав Єремія.
— А той же робить! — вигукнув чоловік.
— Він секрет знає, — сказав так само сумно Єремія. — А секрет свій пильно хова! Ходім подивимося!
Чоловік устав. З колін йому посипалася на землю лобода. Вони вийшли з двору і стали біля паркану, щоб проїхав повз них страшний віз. Візниця, однак, сидів на ньому спокійно. Помахував батіжком, згорбився, а з-під солом’яного бриля визирали ясно-сині очі.
— Половину цих людей, — хитнув чоловік, — я знаю. — Мої то добрі друзі й приятелі…
В той день Прохор випік вісімнадцять хлібин: п’ятнадцять пухких і високих і три низьких і темних. П’ятнадцять він уклав у лантух і подибав із ними у місто, а три лишив на столі.
Єремія з чоловіком зачекали, поки вийде Прохор із келії. Чоловік сів на колодці, зігнувшись, а Єремія стежив за дверима Прохора. Малий дідок постояв на порозі і роздивлявся, поводячи бородою. Над головою в нього радісно клекотіли чорногузи.
— Для чого бог вділяє таємниці людині, яка тільки собі на добро працює? — спитав зі скрухою чоловік.
— Шляхи господні хто пізнає? — сказав Єремія.
Прохор уже дибав по стежці, несучи на горбі лантуха з хлібом.
— Пора! — сказав Єремія, і вони пішли до Прохорової келії.