Читать «На полі смиренному» онлайн - страница 23

Але мені ніколи було перейматися всім оцим: я поспішав.

— І не забудь сповістити це мені, — попередив Єремія.

Але я вже біг вслід за Святошею та отроком. Як і того разу, перестрів по дорозі келійника і послав його сказати, що Святоші і справді біля воріт нема, а сам подався вниз, до печер. Ноги мені тремтіли, і так само дрібно посмикувався в роті язик.

6

Я йшов по темних сутеренах, освітлюючи дорогу скіпкою, минув келії затворників і почув, як вони вовтузяться в своїх ямах: не кожен із них світло палив. Попереду чувся скрегіт лопат — щось там копали. Ще здаля побачив я темні, лахматі постаті: було їх три, а хтось четвертий копав. Зрештою дві постаті зворухнулися, нахилилися і наче вклякли. Тільки дійшовши до них, я побачив, що укляклі — це Святоша й отрок і нагрібають вони в міхи землю. Копав Марко-печерник, якого було приставлено у нас могильником, а четвертий, котрий стояв незрушно і спостерігав дійство, був Лаврентій, який біснуватих смиряв, а згодом також став затворником.

Святоша струснув лантухом, а я йому завдав. Князь хекнув і поспішив до виходу — довелося йому йти в цілковитій темені. Отрок кинув і собі лантуха на плечі і побіг за Святошею.

— Що тут діється? — спитав я наче байдужно.

— Оце і я дивлюся, що воно діється, — відказав Лаврентій.

— Могилу мені князь замовив, — озвався з ями Марко.

— Собі чи кому іншому? — спитав я.

— Та от друзяці своєму, — засміявся Лаврентій, і ми притихли, бо Святоша вже повернувся, з порожнім лантухом. За ним прискочив отрок, і вони знову почали нагрібати руками викопану землю.

— Про смерть уже думаєш, брате Миколо? — спитав я.

Святоша звів забруднене землею лице. В нерівному світлі свічок його очі заблимотіли.

— Хочу обірвати останню нитку, що в’яже мене зі світом, — поважно сказав він.

Всяко можна зрозуміти цю відповідь, і ніхто з нас до ладу тоді її не зрозумів: ми лишень похитали співчутливо головами.

Святоша знову пристукнув об долівку мішком, а я йому завдав. За ним, як тінь, беззвучно побіг отрок. Маркова лопата тим часом ударилася об щось тверде.

— Еге, братове, — сказав Марко-печерник, вилазячи з ніші і тримаючи в руках жовтий череп. — Тут уже було когось поховано.

— Це Прохор-лободник, — сказав Лаврентій. — Той, що із лободи хліб пік.

— Чому його так безпошанівно закопали? — спитав Марко.

— Це ти в Єремії спитай, — позіхнув, хрестячи рота, Лаврентій. — Єремія бозна-відколи тут.

— В цьому місці годі копати могилу! — сказав Марко.

— Чому ж? — знову озвався Лаврентій. — Лободника нижче закопай, а нагорі хай буде цей.

Тоді глянув я на Марка-печерника, і мороз поза шкірою мені пішов: страшними, широкими і чорними очима він дивився, а голос, яким він заговорив, примусив нас здригнутися. Навіть Святоша з отроком зупинилися в темряві.

— Прохоре-лободнику, — сказав Марко. — Скажи, чи не важко тобі буде тримати на собі прах ще одного брата?