Читать «На полі смиренному» онлайн - страница 117

— Як живеш тепер, Федоре? — спитав по-дружньому і присів на низенький ослінець.

— Як бачиш, жорно кручу, — відказав зовсім привітливо Федір, — отак з ранку до ночі, а тоді півночі.

— Чи перестав тебе спокушати біс? — солодко спитав Василь. — Чи все ще нітишся любов’ю до багатства? Відчуваю, що не можеш забути свій страчений маєток.

Федір глянув на Василя. Щось йокнуло йому в серці, але тільки очі опустив.

— Печаль свою не через багатство я здобув, — сказав він тихо. — Але завдяки твоїм молитвам, брате, тепер мені добре. Ти, здається, утвердив мене, і я вже спокійний.

— Спокій наш у нас самих сокрито, — багатозначно сказав Василь. — Кожен з нас має його джерело у собі шукати.

Федір мовчки дивився на Василя. Таки не впізнавав він його сьогодні: такий був м’який та вкрадливий.

— Я молився за тебе, — сказав після довшого мовчання Василь. — Мені здається, скоро одержиш відшкодування за свою жертву. Попроси бога, і він дасть тобі багато золота та срібла.

Федір засміявся невесело:

— Прийшов пожартувати, брате?

— Не жартую я, а правду кажу. Молився я за тебе. І таке відкрив мені господь… Не виходь тільки з печери і не давай нікому входити до себе.

— Дивні речі кажеш, брате Василю.

— Може, дивні, а може, й ні, — загадково всміхнувся Василь. — Віщу-бо тобі: молився за тебе. Сказав мені янгол, що в цій печері великий скарб сокрито і що візьме той скарб тільки той, хто має до того щастя. Ну, я й подумав: не гоже, щоб ти зло до мене тримав за розтрачений твій маєток.

— Чому ж ніхто не знайшов того скарбу до мене? — спитав Федір.

— Бо ніхто не знав, що він тут є. Правда, в житії святого Антонія свідчиться, що в якійсь із печер була варязька скарбниця, в якій сховано повнісінько латинського посуду, але хто відгадає, де та печера?

— Моя печера зветься Варязька, — сказав Федір.

— Отак мені і янгол звістив. Може, ти і є той, що має щастя до скарбів?

— А чому не мав би того щастя ти?

— Е, брате, — м’яко засміявся Василь. — Я вже сидів у цій келії. Ще задовго до тебе…

6

Він роззирнувся навдокіл. Тьмяно світився каганець біля образів, а від стіни трохи яскравіше світилася скіпка. Блідий усміх торкнув його вуста, тоді як погляд почав промацувати стіни, стелю, а тоді й підлогу. Йому хотілося й не хотілося думати про той скарб: щось було в тому непевне. «Задурити хоче мене Василь», — зміркував він, і рука його знову закрутила жорно, тоді як друга в те жорно підсипала зерна.

Коли ж крутилося жорно, не міг він не думати, а що думка про скарб була найсвіжіша, думав Федір про скарб. Мимоволі ставив себе на місце варягів і гадав, де б сам міг закопати скарб, коли б знаття мав, що про золото знають інші. Думав і про те, що від часу Антонія не один поселенець рив тут долівку і, очевидно, долівка перекопана вщерть. Був певний, що копав долівку й Василь; уявно бачив його тут з лопатою і з упрілим, аж піт з нього капотів, обличчям. Крутилося жорно, він обводив келію очима, але знову його погляд опускався, тоді як у голові крутилися і в’язалися ниточки, сплітаючи тугі вузли думок. Випливав перед зором образ Василя, його обличчя, жовто осяяне вогнем скіпки, його смиренні і цього разу не палкі очі. Щось затаєне ховалось у тому майже незнайомому обличчі, в примружці очей і в тихих складках вуст. Він подумав, що Василь таки мав підставу зацікавити його скарбом, адже й досі він не поцікавився в отця-келаря, скільки його грошей віддав Василь на монастир. Окрім того, здається, був певний Василь і в іншому: що Федір скарбу таки не знайде. Натомість знайде пристрасть і заспокоїться. Але Федір уже давно був спокійний. Ще від тої розмови, коли було багато снігу і коли серед снігу так холодно було стояти супроти Василевого мешкання.