Читать «На полі смиренному» онлайн - страница 111
Валерій Шевчук
— Добре діло робиш, що так щедро роздаєш своє добро жебракам, але ще більше вчиниш, коли віддаси його на святий монастир.
— В мене небагато й лишилося, — сказав Федот, дивлячись на нього майже неживими очима, — Піди в он ту кліть і забери. Але перед цим порадь: як далі мені жити?
— Чи розпустив ти своїх слуг? — спитав гостро Василь.
— Один тільки не захотів піти.
— А грошей у тебе, крім оцих, що віддав на монастир, нема?
— Анітрохи, — відказав Федот.
— Покинь дім оцей і ходи зо мною, — наказав чернець.
Він пересипав із заповітної скриньки до себе в торбу рештки Федотових грошей.
— Куди ж ми підемо? — спитав Федот.
— Не куди, а богові служити, — сказав чернець, закидаючи торбу із грішми за плече.
— Зараз іти? — кволо спитав Федот.
— Ні, чого зараз? Зараз ігумен уже спить. Прийдеш завтра ополудні.
Він відчинив двері, той Василь, бо поспішав, і на нього бухнуло снігом і вітром. Тоді ще нижче зігнувся чернець під тягарем своєї торби, і ступив у завірюху, в неоглядну темінь, адже був тоді зовсім пізній вечір.
Федот сидів і дивився на вогонь, аж доки горіли в ньому кинуті ще Василем поліна, а коли від вогню лишився самий тільки жар, встав і вийшов на ганок. В хатці слуги світилося, йому раптом захотілося підійти до того світлого віконця і постукати, але рука тільки звелася й опустилася. Тоді побачив він у сніговій круговерті бліду жіночу постать, крижану й неземну.