Читать «На полі смиренному» онлайн - страница 100

— Золото й срібло? — жахнувся роблено Григорій. — Де це ви знайшли в мене, убогого, золото й срібло? Це біс вам таке натворив: з’явив те, чого немає, і спокусив, грішних. Присвітіть ліпше й придивіться!

— Нема в нас, отче, чим світити, — озвався високий. — Але і в темені твоє золото добряче бряжчить…

— Бряжчить у ваших грішних душах, — сказав Григорій. — Бачу, біс таки водить вами й застеляє очі блудом. Рано вам і в п’ятий день виходити…

Тоді замовкли таті, про щось, певне, радячись.

— Вибач нам, отче, — нарешті заговорив той, що спрагу терпів. — Мій приятель з голоду тяжкого неподобно заговорив до тебе. Він уже щиро кається, тут і справді немає ні золота, ні срібла. Саме тільки череп’я…

— Один із вас до тями приходить, — задоволено озвався Григорій і аж голову на плече схилив, наче пташка. — Ану хай інші це потвердять!

— Вибач мені, отче, — сказав після паузи високий. — Язик мій неподобне говорив, і все це через голод важкий. Не золото і срібло тут у тебе, а старе, непотрібне череп’я.

— Тепер третій! — наказав Григорій.

— Вибач і мені, отче, — обізвався кволо й молодий. — Але несила мені говорити, зовсім охляв я.

Григорій пройшовся по келії, а тоді заклав руки за спину, виставив бороду і захитався на ногах, перевалюючись із носків на п’яти.

— Тепер і про умови можна переговорити. Чи готові ви слухати?

— Готові, отче, — покірно відгукнулися в’язні.

— Назвіть свої ймення і звідки хто родом. Я ж пошлю келійника, щоб перевірив: хто неправду скаже, залишиться в цій келії навік, а хто правду казатиме, вийде.

— Я Кирило, що його називають Ямчич, живу на Подолі, недалеко від воріт, — мовив той, що спрагу відчував.

— Я Данило, на прізвище Щур, — озвався високий. — Живу я з Кирилом по сусідству.

— А я Михайло, син Даниловий, — кволо проказав молодший.

— Мій келійник перевірить, чи так воно. Можете відпочити, — сказав Григорій майже розчулено. — Важкий наклеп Данило на мене звів, і коли б я був справді лихий, то помстився б на ньому тяжко. Але я не лихий, а добрий, від зла вас, таті, відводжу, а на добро наставляю. У мене, знаєте, дуже тонке волосся на бороді, таке тонке, аж мухи в ньому заплутуються… Смішно так дзижчать: дж-дж, хе-хе! Я, знаєте, всіх на цій землі люблю, і вас, таті, люблю, аякже! Може, я вас більшою любов’ю люблю, ніж собі гадаєте. Спасти вас хочу, таті, бо коли б не спас, ліпше б ви погинули! На чорну стежку ваші ноги ступили, таті, і душі у вас від того почорніли. Чорні ви з голови до п’ят, а коли не вірите, то подивіться один на одного і побачите. Чорніші ночі ви, таті!

Він знову приклався до сулії, аж забулькало в горлі. Хтось із в’язнів заплакав.

— Чорні ми, чорні, отче! — сказали Михайло й Кирило.

— Чорні вуха у вас і язик, чорне піднебіння й обличчя, чорні руки й ноги, чорні ви зсередини і ззовні, — Григорій стояв серед келії, заклавши руки за спину, і натхненно перекочувався з носків на п’яти. В цей час і справді звідкілясь з’явилася муха і втрапила Григорію в бороду, задзижчала тонко й пронизливо; він нетерпляче змахнув її з бороди.