Читать «Твори: оповідання, романи, листи, щоденники» онлайн - страница 381

4 лютого. Огорнений холодом відчаю, змінене обличчя, незбагненні люди.

М. сказала, сама не в змозі до кінця зрозуміти (адже є і вмотивована сумна пихатість) всієї правди своїх слів, про щастя просто погомоніти з людьми. Кого ще можуть так, як мене, потішити балачки з людьми! Надто пізно, мабуть, і дивним кружним шляхом я повертаюся до людей.

5 лютого. Утекти від них. Зробивши якийсь карколомний стрибок. Удома, в затишній кімнаті, при світлі від лампи. Казати про це небезпечно. Це може викликати їх із лісів, як ото коли засвітиш лампу, щоб помогти їм натрапити на слід.

12 лютого. Мене завжди відштовхували не ті жінки, котрі кажуть: «Я тебе не кохаю», а ті, котрі кажуть: «Ти не можеш мене кохати, хоч би як того хотів, ти, на свою біду, кохаєш власне кохання до мене, а кохання до мене не кохає тебе». Тим-то не можна сказати, що я пізнав слова «я тебе кохаю», я пізнав тільки тишу очікування, яку мали порушити мої слова «я тебе кохаю», лиш це я пізнав, більш нічого.

Страх кататися на санках з гір, острах, коли треба йти по слизькому снігу; невеличке оповідання, яке я сьогодні читав, знову викликало давно забуту, але завжди напохваті думку, чи не став причиною мого занепаду все ж таки лише божевільний егоїзм, страх за себе, і то страх не за високе «я», а страх за найзвичайнісінький свій буденний добробут — так ніби я сам послав із глибини свого єства месника (характерно: права рука не знає, що робить ліва). У моїй конторі все ще живуть сподіванням, що моє життя почнеться аж завтра, а я тим часом уже дійшов до краю.

19 лютого. Сподівання?

20 лютого. Непомітне життя. Помітні невдачі.

1 березня. «Річард III». Знепритомнів.

5 березня. Три дні в ліжку. Невеличне товариство біля ліжка. Поворот. Утеча. Цілковита поразка. Весь час замкнена в кімнатах світова історія.

6 березня. Знов поважний і стомлений.

7 березня. Вчора найгірший вечір, так, наче всьому настав край.

9 березня. Та це була лише втома, але сьогодні новий напад, аж піт на чолі виступив. А що, коли задихнешся сам? Що, коли внаслідок наполегливого спостереження за собою отвір, крізь який уливаєшся у світ, стане надто вузьким чи й узагалі зімкнеться? Часом я вже недалекий від цього. Річка, що тече навспак. Великою мірою це відбувається вже давно.

Скочити самому на коня того, хто нападає. Єдина можливість. Але скільки сили й спритності для цього потрібно! І як уже пізно!

Життя незайманого лісу. Заздрю щасливій, непогамовній природі, що працює все ж таки вочевидь з нужди (геть як я), проте завше виконує всі вимоги противника. Та ще й так легко, так мелодійно.

Колись, як у мене що-небудь боліло й біль ущухав, я був щасливий, тепер я відчуваю лише полегкість, але не покидає й гірке відчуття: «Знов усього лишень здоровий, тільки й того».