Читать «Полліанна» онлайн - страница 31

— Вуха сестри?! А вони тут до чого?

Полліанна засміялася.

— О, я зовсім забула, що ви геть не знаєте Байтів. Розумієте, сестра містера Байта була глуха — абсолютно глуха. Вона приїхала погостювати. І коли в місіс Байт стався напад радикуліту, міс Байт залишилася, щоби допомогти в господарстві. Їй дуже важко було будь-що пояснювати, і після того щоразу коли місіс Байт чула звуки роялю по сусідству, вона була дуже рада, що може їх чути, незважаючи на те, що грали надто голосно. Вона якось подумала, що було б просто жахливо, якби вона нічого не чула, як чоловікова сестра. Розумієте, вона теж грала в мою гру — я їй про неї розповіла.

— У гру?

Дівчинка заплескала в долоні.

— Ну от, а я про неї геть забула! Гра полягає в тому, щоб радіти, місіс Сноу!

— Радіти? Що це означає?

— Я ж казала вам, що щось придумаю, пам'ятаєте? Ви попросили сказати, чому ви могли б радіти, коли лежите в ліжку цілісінький день.

— О! — видихнула жінка. — То ти про це. Так, я пригадую, але навіть не думала, що ти про це пам'ятатимеш.

— Ні-ні, я багато про це думала, — зауважила Полліанна, — і нарешті знайшла причину для радості! Було непросто, повірте! Це приємно, але непросто. Чесно кажучи, що складніше, то цікавіше грати. Спочатку мені нічого не спадало на думку, та врешті…

— І що, ти справді щось придумала? Що ж воно таке? — із неприхованим сарказмом запитала місіс Сноу.

Полліанна глибоко вдихнула.

— Я подумала, що ви можете радіти тому, що інші люди навколо вас здорові, і їм не потрібно лежати в ліжку.

Місіс Сноу, здавалося, мову відібрало. Її погляд зробився злим.

— Та невже?! — нарешті спромоглася сказати вона, хоча з усього було видно, що вдячності до дівчинки вона на відчуває.

— А тепер я хочу розповісти вам про мою гру, — запропонувала Полліанна. — Вам спочатку буде важко грати, але це так весело! І що важче — то веселіше! Ось послухайте.

І вона почала розповідати про місіонерський притулок, милиці, які вона якось отримала в подарунок замість омріяної ляльки, та інше. Полліанна якраз закінчила свою розповідь, коли до кімнати ввійшла Міллі.

— Міс Полліанно, на вас уже чекає ваша тітка, — ледь чутно мовила вона. — Вона зателефонувала Гарлоусам, які живуть через дорогу, і попросила, щоб ви швиденько йшли додому. Сказала, що вам ще треба позайматися, поки не стемніло.

Полліанна неохоче підвелася.

— Гаразд, — зітхнула вона, — я побіжу додому. — Раптом вона розсміялася: — Мабуть, мені треба радіти, що в мене є ноги і я можу бігати, еге ж, місіс Сноу?

Відповіді не було. Місіс Сноу закрила очі. Але очі Міллі аж розширилися від здивування — по зблідлих щоках її матері котилися сльози.

— До побачення! — гукнула через плече Полліанна, виходячи з кімнати. — Шкода, що я не встигла зробити вам зачіску, мені так хотілося! Та нічого — наступного разу обов'язково зробимо!

Липневі дні минали дуже швидко. Для Полліанни вони були надзвичайно багаті на події. Вона часто казала тітоньці, які вони щасливі. Міс Поллі на це зазвичай реагувала доволі сухо: